О гончар собор характеристика героїв

Аналіз роману Гончара «Собор»

Українська література 60–70 років, її специфічні риси. Огляд основних тем та ідей роману Олеся Гончара «Собор», його проблематика та актуальність на сьогодні. Центральний образ роману — собор, його опис та втілення духовного начала українського народу.

Зміст роману Олеся Гончара «Твоя зоря» як ретроспекції, базованій на дитячих враженнях, підкріплених подальшим життєвим досвідом, і насиченій філософськими розмислами ліричного героя. Образ головного персонажа в єдності формально-змістових чинників.

статья, добавлен 05.04.2019

Дослідження проблеми художнього освоєння історії в естетиці раннього романтизму. Аналіз творчості та еволюції жанрового мислення В. Гюго. Характеристика персонажів роману «Собор Паризької Богоматері». Поетологічні особливості та художні домінанти твору.

автореферат, добавлен 25.06.2019

Розгляд інтермедіальних складників роману Вісенте Бласко Ібаньєса «Собор» на основі музичних імплікацій опери симфоній Людвіга Ван Бетховена в літературний текст. Аналіз архітектурного складника в контексті загального впливу на ритміку даного роману.

Творчий шлях Віктора Гюго та ідея створення сюжету роману «Собор Паризької Богоматері». Виникнення явища гротеску та принцип контрасту у творі. Трагічна доля головних героїв роману — танцівниці Есмеральди та дзвонаря Квазімодо, їх ставлення до Собору.

курсовая работа, добавлен 01.02.2012

Зміст та форма роману. Маруся Чурай — центральний образ роману. Риси пристосуванства та прагматизму в образі Гриця, моральний вибір героя. Іван Іскра — вірний друг Марусі. Другорядні образи роману. Роль роману «Маруся Чурай» в літературному процесі.

реферат, добавлен 15.02.2019

Погляди О. Гончара про літературу, його ставлення до питань реалізму, модернізму, поетики, свободи творчості, до яких він звертався в своїх теоретичних міркуваннях. Вплив західноєвропейських митців, як А. Камю, Ж.-П. Сартр, Ф. Кафка на погляди Гончара.

статья, добавлен 29.10.2019

Виявлення основних аспектів стосовно трактування поняття роману з позиції постмодернізму. Риси жіночого роману, що має відношення до казки, оскільки любовний роман — це казка для жінок. Його спрямування на масову аудиторію та відображення реалій життя.

статья, добавлен 08.02.2019

Роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» — шедевр романтичного твору. Гротеск та антитеза — основний принцип змалювання образів роману. Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей. Трагічна доля дівчини Есмеральди та народного героя Квазімодо.

курсовая работа, добавлен 09.05.2019

Особливості листа як мемуарного жанру суччасної літератури, історія його розвитку. Головні етапи життя й творчості Олеся Гончара, формування життєвого кредо через вивчення його епістолярію. Еволюція світогляду письменника з урахуванням контекстів доби.

автореферат, добавлен 27.08.2019

Проблема жанрово-стильових особливостей прози О. Гончара. Дослідження специфіки роману О. Гончара «Твоя зоря», художньої системи письменника. Огляд ретроспекційних аспектів, метафоризації, психологізації, філософічності і «композиційних зміщень».

Роман «Собор». Проблематика роману. Характеристика героїв.

Знати: життєвий і творчий шлях письменника, його громадською діяльністю.

Вміти: характеризувати образи головних персонажів твору.

Завдання 1. Прочитайте відомості про життя і творчість О. Гончара. Складіть

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п’ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.

Завдання 2. Прочитайте запропоновану статтю. Випишіть цитати для характеристики героїв, імена яких виділені у тексті курсивом.

АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР»

Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от у мирний час. У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстракції і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров’ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів.

Українська література 60—70 років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років)

Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар’єризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобода? Саме з ініціативи таких робіт руйнувалися пам’ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «Затопити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він у романі «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він задає тон. Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує.

Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїхати з села.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось. мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм. Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились. Ні, розбалували ми їх. »

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончаревим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв’язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно. »

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім’я людей. В ім’я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім’я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім’я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.
Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинувачувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички — його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з’являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам’ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар’єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

Читайте так же:  Собор пресвятой богородицы гатчина

З любов’ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

Юність проведена серед махновців, наклала на Яго рове обличчя печатку суворості. На все життя запам’ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїчним визволителем Титана.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар’єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Але історія має немало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар’єрист і «юшкоїд» Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих. » Боляче зачіплянцям, бо з’являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже: «. Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого докору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам’ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «. що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар’єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова можуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної зарядженості. ».

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника направлена проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам’яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар’єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов’язаннями визначеного таланту) — про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хочете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді стосуються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.

Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів — і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью». Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, направлений на руйначів рідної природи!

Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.

Завдання 3. Усно опрацюйте таблицю. Виконайте тестове завдання.

Питання Варіант доповнення
Чим викликана стурбованість О.Гончара? О.Гончар виявляє стурбованість тим, що демократія, яка тільки нещодавно переступила поріг нашої оселі, порушується. Знову в суспільстві набуває авторитету тенденція недооцінки духовного життя людини.
Чому так гостро стояла в ті часи проблема відродження духовності? Ця проблема була досить актуальною особливо в часи знищення демократії. Як же могло так статися, що народ, який завше опікувався своїми святинями, який вражав мандрівних чужинців своєю залюбленістю в красу, народ, який дав світові першого слов’янського філософа Григорія Сковороду, виявився духовно обкраденим, збайдужілим до рідної історії, культури?
Хто головний герой роману? Головний герой роману — собор як символ людського духу, чистоти, людяності, віри в прекрасне і неземне. (Із спогадів О.Гончара: «. після першого поранення, після госпіталю в Донбасі, з Маріупольського виздоровбату по тривозі кинуто нас в район Дніпропетровська на оборону. у Новомосковську вперше тоді в сутіні темряви, як щось фантастично прекрасне, відкрився мені славнозвісний козацький собор. Мовби озвався до бійців самий творчий геній народу, героїчна і багатостраждальна наша історія»).
Чому собор став мірилом духовності народу і людини зокрема? Він, собор, належить не тільки нації, яка його створила. Він належить усім людям планети. Ті, що будували його, вони думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету й натхнення. Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдоско-налювати свій дух, увічнювати себе у творіннях своїх і дарувати їх нащадкам. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибини всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть . собори.
Як зберегти духовне багатство нації? Ходити до церкви? Будувати церкви? Треба мати відповідні цінності. Вони не вимірюються кілограмами сала та м’яса на душу населення.
Чому собори завжди будували на найвищих точках землі? Вони завжди уособлювали найвищу духовну цінність нації, були голосом предків і заповітом нащадкам, які не мають права зректися і запродатися чужим богам.
Звідки беруться такі люди, як Володька Лобода? Коли і чому вони із звичайних людей перетворюються на кар’єристів, бюрократів, батькопродавців? Відповідь одна: це плоди тоталітарного режиму.
Як ви розумієте слова Ізота Лободи: «Пів-України пустили на дно, думали, що море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!»? Наверху приймалися безглузді рішення, в тому числі й рішення про побудову Каховського водосховища.
Прокоментуйте ще одну репліку І.Лободи: «Біда тільки, коли задрімає товариш Дух. «. Людина в такому стані нічого не відчуватиме.

Тести для самоконтролю
1. «Собор»:
а) роман;
б) горда поема степового козацького зодчества;
в) історична повість.

2. Шельмування роману організували:
а) Л.Новиченко;
б) М.Рильський;
в) М.Шамота.

3. В центрі роману головною проблемою є:
а) проблема долі конкретної нації;
б) доля духовного начала в житті суспільства;
в) життя робітничого класу Зачіплянки.

4. Духовність це:
а) ходіння до церкви;
б) знання всіх молитов;
в) внутрішній світ.

5. Забур’янені горбики землі на старовинному цвинтарі це:
а) запорожці зі списами;
б) перші металурги;
в) грішники.

6. Занедбаний цвинтар свідчить про:
а) занедбану пам ‘ять про козацтво;
б) ганебне ставлення до національних святинь;
в) байдужість до всього.

7. Тяжка духовна недуга засвідчила народження:
а) фальші;
б) лицемірства;
в) фарисейства.

8. Втеча Ельки до міста характеризує:
а) режим;
б) життя селян колгоспної доби.

9. Осмислюючи екологічну проблему 60-х років, О.Гончар:
а) гостро ставить питання про розвиток металургійної та хімічної промисловості;
б) передбачає майбутню трагедію Чорнобиля;
в) будить людську думку та сумління.

10. Микола Баглай:
а) прихильник собору;
б) захисник собору.

11. Внутрішнє людське життя це:
а) духовність;
б) національна свідомість;
в) бажання задовольнити себе матеріально.

12. Володька Лобода:
а) важливий чоловік у районі;
б) кар’єрист;
в) батькопроданець.

Проблемні питання

1. Чому роман «Собор» не друкувався впродовж 18 років?
2. Що спільного в поглядах Т.Г.Шевченка і О.Гончара на родовід?
3. Які основні проблеми роману?
4. Що символізує собор?
5. Як ви розумієте слова Ізота Лободи: «Коли далі так піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною. «?
6. Викриваючи руйнацію, письменник гнівно таврує внутрішню політику в країні?
7. Як ви розумієте слова літературної критики: «Думки і дії Володьки Лободи ніби «в руслі», а проте спрямовані проти людей»?
8. Прокоментуйте слова літературного критика Євгена Сверстюка: «Лобода носить у собі якусь некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну індивідуальність».
9. Ваше розуміння тези О.Гончара «В землю — корінь, віти — в небеса».

Список рекомендованої літератури

1. Історія української літератури XX століття. Книга друга. — К., 1994.
2. Коваль В. Шляхами прапороносців. — К., 1987.
3. Наєнко М. Краса вірності. — К., 1981.
4. Погрібний А. Олесь Гончар. — 1988; Слово про Олеся Гончара. — К., 1988.
5. Гончар О. Собор//Вітчизна. -1968, №.

Естетичне кредо Олеся Гончара

Лесик В.

Естетична свідомість письменника поєднує в собі обидві сфери художнього сприйняття і образного мислення — сферу естетичних почуттів і сферу логічних естетичних суджень. Естетичні почуття і враження, які І. Франко називав «змислами» («Із секретів поетичної творчості»), у художньому літературному творі, природно, набувають образної словесної форми — втілюються в образах. Воднораз із почуттями й переживаннями у системі образів передаються і загальні логічні поняття з естетики — естетичні категорії. Щоправда у критичних статтях і наукових розвідках теоретичні поняття про естетичну природу образів і творів викладаються переважно не в художній формі, а в логічно організованих висловлюваннях, за допомогою наукових категорій.

Естетичне кредо Олеся Гончара, творчі принципи і переконання майстра слова, зрозуміло, слід знаходити як у літературно-критичних статтях і промовах та доповідях, так і в його художніх творах — в емоційно наснажених новелах та в повістях і в романах. Досить вагомі, переконливі теоретичні міркування О. Гончара про літературу й мистецтво стисло викладені в кількох книгах статей — «Біля творчих джерел» (К., 1968), «Про наше письменство» (К., 1972), «Письменницькі роздуми» (К., 1980) та «Чим живемо» (К., 1991). Особливо цікавийі цінний з естетичного погляду автобіографічний нарис «Письменницькі роздуми». Подавши нотатки про своє походження, про освіту і початок літературної творчості, доповнивши їх теплими спогадами про матір і бабусю, письменник завершив свої спогади і роздуми коротким, але чітким і влучним філософсько-теоретичним висновком, — основним своїм естетичним переконанням :

«На мій погляд, у творах справжнього митця мусить виявлятися той високий ідейно-естетичний ідеал людини, який є у житті і який — через мистецтво — тільки й спроможний дійово допомагати людині жити, розвиватися, вдосконалюватись.

Література, крім усього іншого, це ще й прекрасне, те, що приваблює людину не лише своїм змістом, але й чарує красою форми, довершеністю».

Треба наголосити на тому, що естетичні настанови, подані в нарисі «Письменницькі роздуми», визріли і були опубліковані післв виходу у світ роману «Собор» (роман появився у «Вітчизні» 1968 р., № 1, а нарис завершений 1970 р.). І хоч роман відразу після появи у друку зазнав жорстокої вульгаризаторської критики, письменник не відмовився від філософсько-естетичної концепції, покладеної в основу твору. Аналіз ідейно-естетичного змісту роману «Собор» засвідчує, що, осмислюючи художню концепцію видатного твору, письменник упевнено спирався на свій попередній творчий досвід, набутий в процесі напруженої праці над багатьма блискучими новелами та повістями й романами.

Роман «Собор» становив собою зрілий підсумок творчих роздумів, пильних спостережень над життям українського робітничого Подніпров’я. Естетичний ідеал людини, про який сказано в «Письменницьких роздумах», Гончар знайшов у середовищі робітників-металургів, у сім’ї Баглаїв, у складі якої були старший у родині Іван, видатний майстер металургії, його дружина Вірунька, його мати та молодший брат Микола — студент. Багатьма суттєвими рисами естетичний ідеал письменника виражений також в образах «правильних» і «праведних» людей праці, ветеранів металургійного заводу Ізота Лободи (Нечуйвітра), Ягора Катратого та інших добрих людей приміської Зачіплянки.

А все ж «Собор» Олеся Гончара не став так званим виробничим романом у дусі соцреалізму. «Собор» — зразок новітнього філософсько-політичного роману. Про це свідчить його художня структура. Композиційним центром, який виконує провідну ідейно-естетичну роль у ньому, служить не образ-персонаж, не студент Микола Баглай, а образ-предмет, чудова архітектурна будова — старовинний козацький храм. Але козацький собор — це не просто архітектурна пам’ятка, він водночас є художнім виявом піднесеного, урочистого стану людської душі, втіленням багатства і величі народної художньої уяви. Собор так чи інакше присутній у всіх частинах роману, його бачать, ним милуються багато персонажів твору. Найчастіше урочисту красу собору з захопленням спостерігає головний герой роману — студент Микола Баглай.

На самому початку твору Микола у пізню пору, повертаючись із металургійного інституту, зупинився на майдані, зачарований видивом гармонійно поєднаних округлих бань і привабливих архітектурних ліній. Чуттєва сфера естетичної свідомості студента різностороння, широка. Зорові естетичні відчуття в його свідомості доповнюються якимись дивними звуковими сприйняттями: Микола не лише бачить дивну красу собору, він одночасно . за звичкою, послухає собор, його мовчання, послухає оту, не кожному доступну «музику сфер». Образ собору в сприйнятті студента-металурга має романтичний колорит, він персоніфікований, одухотворений, — «. стоїть над селищем в задумі». А під час вітряної ночі «. біліє фантастично, мов вітром напнутий парус. Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві».

Естетичне ставлення Миколи Баглая до собору виразно показане у ряді сюжетних епізодів. Найповніше свої естетичні переконання Микола Баглай виклав у гострій дискусії із своїм супротивником Геннадієм, студентом факультету холодної обробки металів. Цей хлопець не тільки освоїв холодну технологію, але й набув байдужу, холодну душу, яка не сприймає естетичних цінностей. Микола і Геннадій з групою студентів виїхали у степ на збирання врожаю. По дорозі із поля до елеватора вони побачили на обрії силует собору, який поблискував до сонця. «Співучий собор», — каже про нього Микола. А Геннадій тільки дивується, як можна захоплюватись такою старовиною. Для нього собор — анахронізм, будівля, що у наш час уже втратила будь-яке значення. На ці нігілістичні міркування технократа Микола відповів розгорненими естетичними судженнями. Він вважає, що справжнє мистецтво не старіє: «Мистецтву, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості. Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа степу? Живе його задума — мрія, дух народу, його естетичний ідеал. »

Незламний козацький дух, дух народу, що живе у старовинній архітектурній пам’ятці, відчував не тільки студент металургійного інституту. Потребу собору, природну естетичну потребу краси мають і прості, мало освічені чи й зовсім без освіти «праведні і правильні» люди, які живуть у селищі Зачіплянка. У їх числі були і робітниця металургійного заводу Вірунька і квартальна двірничка Шпачиха. Доля собору була не байдужа і воєнкому-артилеристу, який у час Вітчизняної війни не дозволив бити з гармат по собору, хоч у ньому ховались фашисти. Мистецьку історико-культурну цінність собору добре розуміє і син воєнкома, молодий архітектор Олексій. (У романі їм присвячений навіть окремий 12-й розділ тексту твору). Та найбільш компетентний і авторитетний знавець архітектоніки й історії будівництва собору зачіплянський учитель Хома Романович.

Він учив дітей арифметики, але одночасно на уроках математики розповідав учням легенду про походження козацького собору: модель цього храму зробив з очеретинок хлопець-підліток, талановитий народний зодчий. Він створив собор таким, яким побачив його уві сні, у своїй творчій уяві. За натхненні оповіді про історію козацького храму учитель зазнав суворого покарання, побував на засланні аж у Магадані. А відбувши заслання і повернувшись у Зачіплянку, Хома Романович знову навчає молодь розуміти і оберігати пам’ятку народного зодчества. На його погляд, собор — символ величі народного духу, благородства людської душі. Тому учитель звертається до молоді, зосібна до Миколи і Єльки: «Собори душ своїх бережіть, друзі. Собори душ. »

На фоні величної козацької споруди у романі весь час появляється постать доброї людини, робітника-металурга і воднораз інтелігента-студента Миколи Баглая. Образ студента приваблює читача і красою тіла, і чистотою й багатством душі. Естетичним змістом постать Миколи Баглая перегукується з образом собору, в обох цих центральних образах твору яскраво виражені риси естетичного ідеалу письменника. Проте ця естетична спільність не нівелює образ студента, не позбавляє його індивідуальних людських рис.

Натура Миколи Баглая різностороння, багата важливими людськими достоїнствами.

В його характері органічно поєдналися досконалі зовнішні тілесні риси і благородні внутрішні властивості душі. У дружній бесіді із братовою Вірунькою Микола сам влучно відзначив свої уподобання і захоплення: з усіх культів, які поширені у наш час, найбільш доцільним і гарним він вважає «культ здорового античного тіла». Він поважно захоплюється спортом, олімпійськими змаганнями. Йому до вподоби також мистецтво — архітектура і поезія. Разом із спортивними вправами на щастя людям дані різні види мистецтва, навіть найпростіше, найдоступніше мистецтво слова. Йому дають естетичне задоволення образні поетичні вислови — «усмішки неба і ласки сонця». Правда, поетичні вислови — «усмішки неба» і «днів моїх золоті бергамоти» склав не сам Микола, а запозичив їх у поета, свого друга Кості. Але до слів поета Микола додав своє змістовне естетичне судження: «Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, це, можливо, останнє пристанище свободи. »

Микола Баглай здатний по-філософськи поміркувати не тільки про мистецтво. Він вдумливо, поглиблено мислить і про інші важливі загальнофілософські та морально-етичні проблеми — про сенс і мету людського життя, про таємниці і роль кохання у житті. Він наполегливо шукає відповідей на запитання, які непокоять його: у чому ж зміст «всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як удосконалюватись?

Микола відверто незадоволений здобутками свого молодечого життя: «Справді, що встиг зробити? Що встиг здобути у своєму двадцятидвохрічному світі? Де ж поема твого життя?» Миколі притаманна природна поетична вдача, його обурює модерністська псевдоноваторська руйнація естетичних основ поезії. Він впевнено виголошує своє заповітне естетичне судження: «Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва?»

Не менш глибокі й вагомі судження Миколи Баглая про чари кохання. У цьому питанні його роздуми і переконання споріднені з душевними хвилюваннями і настроями його коханої Єльки (Оленки) Чечіль. Микола спокійно спростовує легковажні побутові настанови щодо взаємин хлопців із жінками, яких дотримується представник молодіжної заводської еліти Ромко Орлянченко. Ромця чваньковито розповідає Миколі про свої випадкові зустрічі з багатьма жінками та про різні химерні любовні пригоди. Він іронізує, глузує з Миколи, який, мовляв, надто ідеалізує жіночу стать: «Для тебе ж наші Марусі, — каже він Миколі, — то краща половина людства. Мадонни, недоторканки. А по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, — їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному. ». У відповідь на це зневажливе балакання Микола нагадав нечемному парубкові, що найбільші поети світу всіх часів оспівували саме її, жінку, її вірну любов. Повага, шанобливе ставлення до жінок — найперший моральний принцип студента Баглая.

Благотворну роль кохання як джерела справжнього особистого щастя Микола глибоко відчув після зближення з наймилішою йому дівчиною — Єлькою Чечіль. Дивні переживання полонили його душу тоді, коли він повернувся із збирання врожаю на полях у селі Вовчуги, з якого недавно Єлька втекла в Зачіплянку до дядька Ягора. Миколу стурбувала якась загадкова поведінка дівчини, а також і якийсь незвичайний власний душевний стан: «Хіба ж не диво оті тайнощі зближення двох людей, непояснимі шляхи зародження найінтимніших емоцій, коли з такою силою раптом озветься серце до серця і з-поміж безлічі варіантів обраною виявляється саме така й не інакша людська особистість, і віднайдена гармонія душ, взаємна призначеність людей сприймається як відкриття, як істинне щастя.

Спорідненість душ Миколи і Єльки стала вирішальним фактором зародження в їхній етичній свідомості подібних суджень про єство кохання. Як Микола, так і Єлька свої заповітні мрії про світле, вірне кохання виражають у формі емоційно наснажених внутрішніх монологів. Особливо піднесені, урочисті вони у Єльчиних стилістичних зворотах: «Що ж воно таке, справжнє почуття оте, що в піснях його називають коханням?» Для неї це передусім ніжність і чистота. «Ніжність, що дужча за смерть!» Це те благородне, могутнє відчуття, яке дозволяє молодій особі збагнути свою повноцінність, свою людську гідність. Високий приклад такого правдивого, чистого кохання подають старші члени сім’ї Баглаїв — Вірунька та Іван.

Два роки Іван був у далекій Індії на будівництві металургійного комбінату, а Вірунька весь час думала тільки про нього, терпеливо чекала його, як героїня народної поезії.

Групі ідеальних і позитивних персонажів, яким притаманні риси прекрасного та величного і гарного, у романі протиставлені особи, які є носіями категорій потворного, огидного і нікчемного. Серед них були, наприклад, Єльчині поклонники та залицяльники, такі, як отой солдафон, який прислав Єльці нібито любовного листа, але в тому безглуздому, неграмотно написаному листі повідомляв лише про те, що він уже звик до військового «рижиму» та що йому вистачає пайка і він наїдається «полностью». Такою ж нікчемою був чванливий лектор товариства «Знання», який читав лекції про любов і намагався своїм патяканням привабити Єльку.

Найбільш потворною і огидною була компанія хуліганів, які влаштували дику оргію в соборі, а коли Микола заходився викидати негідників із народної святині, — тяжко поранили його.

Значне місце у тексті роману відведено образу Володьки Лободи, одного з центральних персонажів твору. Заводський висуванець, спритний кар’єрист всебічно схарактеризований у багатьох епізодах у ряді розділів твору (у 5-му, 8-му, 10-му, 11-му, 13-му і 15-му). Це яскрава, а водночас і складна, багатогранна, суперечлива постать. Про сина знатного металурга Ізота Лободи, завідуючого районним відділом культури Володимира Лободу не досить буде сказати тільки, що він негідник, підла людина. Ні, Лобода молодший — Володька, як звикли називати його на заводі, — людина мисляча, енергійна, здібна. Але душу Володьки, як дотепно зауважив його друг Ромця Орлянченко, спотворила особлива морально-психічна хвороба — «наркотик владолюбства, героїн кар’єризму», — непереборна жадоба влади, настирливе бажання будь-що управляти іншими людьми. Звичайно, кар’єрі Володьки Лободи сприяло і його робітниче походження. До того ж він був почесний висуванець і спритний пристосуванець. Спочатку Володька справді сумлінно працював у цеху, а потім показав себе на комсомольській роботі. Відтак його призначили на керівну посаду у відділі культури, тому що він мудро порадив «прикрасити» зовнішній вигляд старовинного козацького собору. Бо Володька Лобода умів висловити актуальні ідеї, скласти ефектні плани, поставити завдання і все організувати так, щоб потім нічого не робити. На відзначення 300-річчя Переяславської ради треба було реставрувати козацький собор у Зачіплянці, а коштів для цього не знайшлося. Тоді Володька подав знамениту ідею: «Нічого й не треба. Є вихід: взяти в риштування. — А потім? — А потім хай стоїть. Головне — одягти до свята». Володька безсоромно видає себе за досвідченого керівника і наставника у справах літератури і мистецтва. Він картає тих письменників, які утверджували своїми творами принципи гуманізму, а не соцреалізм: «Вічні питання їм подавай, вічні істини. Їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились. ».

Якщо для студента Миколи Баглая собор – це «горда поема степового козацького зодчества», — то для Володьки Лободи це навіть не мистецька пам’ятка, а лише «. мотлох історії і все!» Тому Володька пропонує перебудувати усю соборну площу в центрі Зачіплянки і на місці собору збудувати критий ринок. У нього є навіть своя прагматична естетична концепція, він рішуче закликає Миколу і його друзів: «Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра вам на місці цього собору он яке молодіжне кафе відгрохаю! З повним комплексом! Кафе-лялечку, в області тільки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракціон, чортове колесо над усією Зачіплянкою. »

Володька навіть не проти того, щоб зберегти народні традиції і на фасаді запланованого кафе зобразити козака Мамая з бандурою і зброєю, а кафе назвати «У козака Мамая». Та все це, звісно, тільки вигадки, демагогія і профанація мистецтва.

Миколу Баглая аніскільки не приваблює таке фальшиве мистецтво, як і всякі модерністські новації. Миколі, всупереч керівним настановам Володьки Лободи, цілком чужі, неприйнятні химерні модерністські витвори: «І тепер ось бачиш сучасний модерний витвір, де безладною купою перемішатися людські вуха, очі, носи, а на зміну гармонії виступив хаос, на зміну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка і мавпа з квачем. ».

Потворна і підла вдача Володьки Лободи проявилась не лише в галузі керівництва справами культури та мистецтва. Лицеміром, нечесною, зрадливою особою показав він себе і в родинному житті, у стосунках з рідним батьком. Володька удає, ніби він турбується про батька, ніби уважно ставиться до нього, але ця уважність нещира, а турбота фальшива. Володька одержав у місті пристойну квартиру і забрав до себе батька, хоч старий і не хотів кидати свою хату в Зачіплянці, намагався потім повернутись у рідне селище на вулицю Веселу, де в нього був близький товариш Ягор Катратий. А синові в голову «вдарила нова ідея» — відправити батька в Будинок металургів (у притулок для одиноких ветеранів праці, пенсіонерів), щоб дома не мати ніякого клопоту із своїм предком. Згодом, не скоро вже Володька відвідав старого у тому пансіонаті. Зразу зустрівся з директором пансіонату, довідався про умови життя ветеранів праці, а коли розшукали старого Лободу, розгніваний Ізот Іванович прилюдно висварив зрадливого сина і прогнав геть з очей. Там, у притулку для ветеранів і помер самотній, пригноблений одинокістю старий Лобода (Нечуйвітер).

Роман Гончара «Собор» відзначається ще одною ідейно-художньою своєрідністю, безпосередньо зв’язаною з естетичною концепцією твору. Маємо на увазі його історизм — яскравий історичний колорит окремих сюжетних епізодів та зримих побутових подробиць. Разом з уявними, вигаданими персонажами в романі діють дійсні історичні особи, називаються відомі історичні події, згадуються навіть факти з історії і побуту Індії (у розповіді Івана Баглая про його перебування у цій екзотичній країні на будівництві металургійного комбінату).

За історичними і естетичними характеристиками і оцінками у творі протиставлені дві історичні постаті — видатний вчений, професор Дмитро Яворницький і не менш знаменитий отаман грізного анархістського війська, так званих повстанців України періоду громадянської війни Нестор Махно. Згідно з сюжетом роману вони навіть зіткнулись між собою у Зачіплянці біля козацького собору.

Захопивши Зачіплянку, «пірати степів, розкудлаті сини анархії» — махновці заходились по-своєму «шапарювати» в соборі, тягли різну церковну утвар— ризи, чаші, покривала, рушники. А один з них — Штереверя-взводний, щоб показати свою силу й бешкетність, навіть нахабно свиснув у соборі. Такої підлої зневаги до священної краси, до величної пам’ятки історії козацького зодчества сивоусий вчений Яворницький не стерпів, він заборонив свистіти в храмі і рішуче наказав: «Гетьте з собору!» Свавільні вояки, погрожуючи зарубати мужнього охоронця храму краси, повели Яворницького на суд до самого отамана Нестора Івановича. Вони сподівалися, що їхній батько відразу своєю шаблею зніме голову непокірному професору. На їхнє здивування Махно цього разу був поблажливий і сам не вчинив розправи, а вручив револьвер своєму джурі Ягоркові і звелів застрілити професора. Та хлопець відмовивсь стріляти.

Постать професора Яворницького постає із сторінок роману як художнє втілення небуденної особистості, ідеалу мудрої і мужньої людини. Портретні риси кремезного сивоусого дідугана в поєднанні з рішучістю і відвагою його вдачі свідчили про те, що в особі Яворницького збереглися типові риси запорозького характерника і ясновидця.

Образ батька Махна — повна протилежність величній постаті мудрого вченого. Навіть зовні Махно не виглядав таким огрядним і поважним, як справжній нащадок запорожців Яворницький, хоча був набундючений, обвішаний зброєю, мав при боці позолочену шаблю еміра бухарського. «Кістляволиций, з масними патлами на плечах» володар степової стихії Махно любив похизуватись перед натовпом і показати своє красномовство, настирливо проголошуючи свої утопічні ідеали: «А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя. ». Отаман повстанського степового воїнства самовпевнено, з погрозами запитав Яворницького: «Тобі не подобається, професоре, моє військо, чи мої ідеали?» Професор не злякався погроз і рішуче заперечив політичну доктрину анархізму: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва — це не моя стихія. ».

Л-ра: Дзвін. – 1999. – № 10-12. – С. 152-157.

Ключевые слова: Олесь Гончар,»Собор»,критика на творчество Олеся Гончара,критика на творчість Олеся Гончара,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості Олеся Гончара,українська література 20 ст.

« Журнал «Роман-газета». 1987 №7(1061) » — цитаты из книги

Год издания: 1987
Издательство: Госкомиздат, Роман-газета
Серия: роман-газета
Язык: Русский

Настоящий выпуск знакомит читателя с романом Олеся Гончара «Собор».
В романа, проникнутым духом гуманизма, речь идет о жизни рабочих заводского поселка в Приднепровье, о защите нравственных, культурных ценностей народа и среды обитания человека.

Лучшая рецензия на книгу

Об авторе изначально был совсем не осведомлён, в школьную пору его творчество прошло мимо меня и, приступая к прочтению, ожидал производственного романа, который был столь популярен в советское время. Но я ошибся и несказанно этому рад. Несмотря на то, что роман о металлургическом городке, описываются не трудодни рабочих и не политические агитки из серии: «Нужно страну поднимать».

Центральным героем, если можно так выразиться, выступает собор. Вокруг него протекает жизнь обычных людей, разворачиваются драмы целых поколений. Большинству жителей он безразличен, является складом корма для животных. Вот его уже и местный чинуша планирует снести и построить шашлычную с базаром и что характерно, на защиту собора встают лишь единицы. Действия чиновника понятны, он карьерист, живет сегодняшним днем, для него в жизни существует только собственно «Я», но почему безучастным остается народ для меня загадка.
Еще один пример из романа. В городе располагается множество вредных предприятий, из-за которых постоянно болеют и рано умирают местные жители, но продолжают обслуживать заводы. Понятное дело, они зарабатывают себе на жизнь, пускай и короткую, но никто, кроме одного из героев не выступил за установку фильтров. Затем в пруд сливают химикаты, вся рыба дохнет, по сути это экологическая катастрофа, но народ молчит. Да, после приезжает какая-то проверка, говорит «Ай-яй-яй», машет пальчиком и предлагает установить эти самые фильтры. Вовремя, ничего не скажешь.

Поднятая автором проблематика на сегодняшний момент актуальна более чем когда-либо. Миром правят жадные до власти и денег люди, борцам за справедливость затыкают рты или полностью их игнорируют. Возможно, в следующий раз, когда кто-то один выступит в защиту природы или культурного наследия, этого человека стоит поддержать. В противном случае однажды мы рискуем проснуться среди сплошных шашлычных и базаров в смоге полнейшего безразличия.

Центральным героем, если можно так выразиться, выступает собор. Вокруг него протекает жизнь обычных людей, разворачиваются драмы целых поколений. Большинству жителей он безразличен, является складом корма для животных. Вот его уже и местный чинуша планирует снести и построить шашлычную с базаром и что характерно, на защиту собора встают лишь единицы. Действия чиновника понятны, он карьерист, живет сегодняшним… Развернуть

Читайте так же:  Афиша спб смольный собор