Герої твору собор

Роман О.Гончара «Собор», його проблематика і поетика. 4087

Собор — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу. Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967.

«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. У творі Олесь Гончар використав за основу реальні події і факти:Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника, Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев’яної церкви у Новомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги тощо. Композиція роману не відзначається складною побудовою чи карколомними сюжетами. Більшу увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об’єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті.Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа.У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша новела розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період Української революції. Друга новела про перебування одного із персонажів твору Івана Баглая в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів.У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв.Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам’яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у 17 столітті козаками-запорожцями храм.У творі багато описів селища Зачіплянки, собору, Скарбного та інших сіл і місцевостей.

ПРОБЛЕМАТИКА Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар’єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам’яті, істинний гуманізм.Основна проблема роману — проблема історичної пам’яті народу, є давньою і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов’язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Тараса Шевченка такий образ втілений теж у назвах поем, наприклад: «Великий льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Пармський монастир» Стендаля тощо.Порушуючи проблему історичної пам’яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію.З проблемою історичної пам’яті органічно пов’язана й інша — потреба «собору душ», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги.Автор показує мешканців Зачіплянки у переважній більшості своїй щирими й сердечними людьми, прямими і відвертими, чесними роботягами-трударями, не байдужими до майбутнього своєї землі, до краси собору.Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр.

ПОЕТИКА У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу — козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану тощо.Окрім того, Михайло Наєнко, автор статті про творчу спадщину Олеся Гончара вцілому «Життя в мистецтво перейшло…» вважає найвражаючим серед символічних образів «лободизм».Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого диктатурного режиму, бо поєднував властиві йому службове висуванство, владолюбство, посягання на свободу людську і багато інших суспільних аморальностей. Також характерною ознакою поетики є символи. У романі Олеся Гончара собор безпосередньо впливає на хід подій, є не просто історичним пам’ятником, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам’яті. Собор у романі — це єдність поколінь, минулого і сучасного, історична пам’ять народу, яка не має права на загибель. Собор наче виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівників.

109. Роман-епопея Вільде «Сестри Річинські» — мистецтво індивідуалізації жіночих персонажів

110. Літературно-мистецьке об*єднання МУР. Концепції «Великої літератури» Самчука. «національно-органічного стилю» Шереха та дискусії навколо них

МУР — Мистецький український рух — Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР, до складу якого ввійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен, О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Петров(Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших. Невдовзі з’явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування, друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння.

Концепція «великої літератури» У.Самчука — В своїй основі національна література повинна була орієнтуватися на класиків-взірців: Гете, Шекспір, Ібсена, які були яскравими представниками своїх народів. «Велика література», на думку У.Самчука, є виключно класичною спадщиною, яка в Україні представлена Т.Шевченком, І.Франком та Лесею Українкою. Самчук також вважає, що література повинна носити дещо канонізований характер. В опозицію У.Самчуку стає І.Багряний, який проголошує орієнтацію на Гете, Шекспіра, тобто Європу, нездоровим явищем. Своє ігнорування європейської традиції він пояснює тим, що це поширювач «хворої культури», оскільки за основу бере народницьку ідеологію. Своєрідну опозицію до У.Самчука зайняли Ю.Шерех, В.Барка, розвинувши теорією «Національно-органічного стилю», яка базується на ігноруванні Європи та відстоюванні народницько-просвітницьких принципів.

Духовна краса героїв роману О. Гончара «Собор»

Найголовніше у світі — Людина. її руками створюються матеріальні й духовні цінності. У вірші «Напис на руїні» Леся Українка показує, як упродовж тисячоліть «кожна статуя, колона, мережечка, різьба і навіть цегла незримими устами промовляє: «Мене створив єгипетський народ».

А собор у творі О. Гончара — це пам’ятка легендарному козацтву, зразок мистецької вправності зодчих-будівників. Це історія, минувшини народу.

«З одного краю селище Сага блищить, а з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений. » А письменник називає його «довершеним архітектурним витвором, симфонією пластики», бо це витвір людських рук і душ. «Зуміли ж таки поставити. Скільки не їдеш, хоч до самих плавню, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди».

Над собором нависла влада. Бездуховність, байдужість. Люди без душі, без пам’яті, без минулого, а значить — і без майбутнього.

Володимир Лобода — образ місцевого діяча, якого поставили керувати культурою. А над ним тяжіє секретар обкому КПУ. Знайдено вихід: взяти собор у риштування. «Ти — Геній!» — сказали Лободі. І на довгі роки узаконили видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Це і є бездуховність.

А люди, прості, звичайні люди? Микола Баглай, Вірунька, Іван, Єлька, Ізот Іванович Лобода. Це ті, що розуміють місце історичних пам’яток минулого в сучасному, це люди совісні, духовно багаті, добрі, чисті.

Микола Баглай. Він любить своє селище, його жителів, металургійні заводи, які викликають у нього захоплення, чарівну довколишню природу. Щоб повітря було чистим, він поставив перед собою мету сконструювати очищувальну систему. Це не споглядач, це діяч. Він бореться з такими, як Таратута, Обруч та Єр. Саме вони влаштували в соборі п’яну оргію. Микола втрутився в це, зупинив їх, мало не поплатившись своїм життям. Він той, який не хоче вірити, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм». Він той, який разом з Єлькою збереже те, про що сказав учитель Хома Романович: «Собори душ свой бережіть, друзі. Собори душ. «

Ізот Іванович Лобода. Сталевар, чесна, принципова людина. Важко старому дивитися на те, як його син та йому подібні йшли в шаленому наступі бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини українського народу. Тому і виливає свій гнів проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного. «Пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! — з болем та гнівом промовляє Ізот. Яка любов до землі і біль за її майбутнє!

Я не буду писати про Івана Баглая, але мені хочеться порівняти розмову його з Таратутою. Таратута: «Ну да, для тебе життя металурга — це гордість, шана. а як для мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати. » Нам стає зрозумілим духовний світ одного і другого. Цей другий (Таратута) не буде задумуватись над тим, що зараз багато таких, «що хамством та брудом поганять, отруюють людям життя». І що не шукатимуть вони «дружби з природою, гармонії з отими водами, з отим рідним простором». І що не потрібен їм собор, що є мовчазним свідком козаків-запорожців, які проїжджали повз Зачіплянку до своєї Запорозької Січі.

Читайте так же:  Земские соборы и становление абсолютизма

Але більше на землі людей, які сенс буття вбачають у тому, щоб робити добро людям та обезсмертити себе через їхні серця. Більше тих, які вважають, що «..людина доти й людина, доки не втратила здатності бачити, крім потворностей життя, і його красу». Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди? Так ставить питання про людину О. Гончар устами Івана Баглая. А це значить, що нам потрібні свої корені, своє минуле, своя мова, культура; що живемо сьогодні, думаючи про завтра, не забуваючи вчорашнього.

Аналіз (критика) роману «Собор» Олеся Гончара

Головна / Реферати / Литература / Аналіз (критика) роману «Собор» Олеся Гончара

Перша публікація роману Олеся Гончара «Собор», що вийшла у серії «Романи й повісті» у 1968 році, була з захопленням зустрінута літературознавцями і критиками. Та хіба могло бути інакше, коли автор створив галерею позитивних персонажів, представників повоєнного покоління трудівників, показував плідну працю робітників і селян на благо Батьківщини. Стосовно образу Лободи-сина критики висловлювались по-різному, але більшою мірою йшлося про поодинокість таких типів у радянському житті.

Проте вже за кілька днів після виходу роману в світ у Києві розгорнулась широка акція його паплюження. Читачам, які встигли ознайомитися з твором, не вірилось, що можна так критикувати сучасний, гостросюжетний твір, за який слід було б подякувати авторові.

Утисків зазнали багато критиків, які радо зустріли появу «Собору» , засуджували навіть газету «Літературна Україна», яка відгукнулась на появу твору низкою схвальних публікацій. Усі, хто більшою або меншою мірою схвально відреагували на цей твір зазнали адміністративних утисків, а репресивною критикою роман було вилучено з літературного процесу.

Майже через двадцять років «Собор» повернувся до читача. У 1987 році твір було перекладено російською мовою. І вже 1 жовтня цього ж року на Всесоюзній творчій конференції, яка відбулася в Ленінграді, Олесь Гончар говорив про долю свого народу, виступив як митець, як громадянин.

Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо йдеться про боротьбу з ворогом. А от у мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно.

Але саме проти цієї абстракції і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров’ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів.

Українська література 60-70-х років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника і Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років.

Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар’єризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Во-лодька Лобода? Саме з ініціативи таких «лобід» руйнувалися пам’ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «Затопити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він, у романі «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей —- чиновник іде по світу, він задає тон. Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїхати з села.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось. мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм. Вічні питання їм подавай, вічні істини. їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились. Ні, розбалували ми їх. »

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончаровим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні, перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений.»

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв’язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності.

Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно. »

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу.

Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лободи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності, як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім’я людей. В ім’я людей будували давні майстри свою святиню, в ім’я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім’я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, у якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.

Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і вдома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще й звинувачувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички — його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з’являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті.

Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам’ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар’єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов’ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катрато-го. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

Юність, проведена серед махновців, наклала на Ягорове обличчя печатку суворості. На-все життя запам’ятав він зустріч з професором ЯворниЦьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїчним визволителем Титана.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар’єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Але історія має чимало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар’єрист і «юшкоїд» Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих. » Боляче зачіплянцям, бо з’являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже: «. Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Читайте так же:  Богоявленский патриарший собор москвы адрес

Жахлива сама природа такого явища, як байдужість. Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «. що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, у соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар’єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значущість у цьому світі.

Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізно через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів.

Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось у чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника спрямована проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам’яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар’єризм, егоїзм, байдужість призводять до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара.

Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів — і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью».

Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, спрямований на руйначів рідної природи!

Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.

Образа ельки й Миколи Баглая (Собор»)

Шлях Олеся Гончара в літературі — це шлях безперервних пошуків і творчих замахів. Саме таким успіхом є його славнозвісний «багатостраждальний» роман «Собор», що з’явився в 1968 році. Автор присвятив цей роман збереженню духовної спадщини й культури, історичних святинь і рідної мови. Він мріє про духовність особистості й суспільства, виступає проти обмеженості чиновників

Розкрити авторський задум допомагають герої добутку. Кількість героїв добутку дало авторові вдячну можливість для більше яскравого й об’ємного зображення кожного персонажа. елька — один із привабливих людських характерів, змальованих у романі. Її доля схожа на долі багатьох сільських дівчин, які, їдуть із рідного села в мир у пошуках щастя. елькина доля ускладнюється тим, що росла вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й мати в глинище придавило, залишилася круглою сиротою, начебто й билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов’ю. Ми вдивляємося в елькини замислені зелені очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспортної дівчини, співчуваємо в горі, що наносять їй і кривдники й лицеміри, такі, як той несправедливий бригадир

елька в романі виникає дівчиною розумної, здатної критично мислити. Досить згадати, як вона стратила приїжджого лектора і його недалеку, примітивну лекцію про любов. Дівчина мріяла про «всемогутнє почуття» любові, прагнула любити, любуватися білим світлом. Їй, молодий і гарної, часто доводилося разочаровиваться в людях, як у тім дженджуристом хлопчику, що з армії написав їм лист: «Ця година служити якось непривично, важко звикнути, що тобою командують, і всі привикнется, пайка вистачає, наїдаюся повністю». Вона йому й словом не відповіла. Чи зрозумів «красень» причину елькиной мовчанки? Чи осяг про нікчемність, свого глузування над мовою, а потім і своєю свідомістю, культурою?

Дошкульні удари долі один за одним сиплються на дівчину. І от настало

час заручин. Поруч за столом сидів її «звужений», насправді вимушено звужений, Володимир Изотович Лобода — винуватець. І відбулося тут, як у казці, — звільнив з того полону її Микола Баглай. Маревна була потім ніч під чистими зоряним небом, — «ніч знайомства, довіра, злиття душ, маревна ніч закоханості».

И ще один досить яскравий і переконливий образ роману — Микола Баглай, з яким ми зустрічаємося вже на початку другого абзацу роману. Тут мова йде про Миколу-Студенті, що глибоко переконаний, що на Зачиплянке живуть праведні, правильні люди. Він закоханий у своє заводське селище, у його працьовитих жителів, але собор — його найясніша й вірна любов. Микола відчуває її наявність, як одну з нерозгаданих таємниць миру, для нього краса Землі, краса людських рук сприймається як єдине ціле. Поетичний мир Миколу-Студента охоплює й красу собору, і чарівну навколишню природу, і могутні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоплення. Правда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заводах немає очисної системи, і він поставив перед собою ціль сконструювати її — повітря повинен бути чистим. Це його захоплення конструкторське — така своєрідна поезія, — краса його помислів і інтелектуальних зусиль

Микола Баглай виникає перед читачем як «чистий думками й непорочними діями юнак». Він захоплюється всім прекрасним, що існує навкруги, — у природних, у людських мріях, радості й сумах, у розлуках і сумуй. Він зачарований художньою досконалістю собору, гармонійним злагодженістю Скарбного.

Олесь Гончар — свідомий і мислячий син свого народу, а тому й активний учасник його живої історії, пам’ятаючи, що історія — «. це не тільки сива давнина, а й суперечливого, сповненого драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня треба створювати вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями».

Про що б не писав Олесь Гончар, він бачить собор насамперед як велич духу, як міряло совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. В уяві Миколи Баглая собор виникає в одному ряді з нерукотворними цінностями, тому що хлопчик уважав, що є в соборі вільний дух, любов, нескореність. А це ті людські риси характеру, без яких не можна зберегти, неможливо вибудувати державу, стати вільною й незалежною країною. Недарма письменник призиває берегти собори своїх душ. Такі, як брати Баглаи, Ізот Лобода, бережуть їх, не дозволяють їх калічити

Уважаю, що роман «Собор» — це заповіт нам, сучасникам, цінувати красу, бути духовно багатими й щедрими на добрі вчинки

Баглай не уступає своїми поглядами байдужому, скептично настроєному технократові Геннадію — студентові факультету холодної обробки металів. Микола не хоче вірити його словам про те, що «святості зникають із життя й на їхнє місце усе більше уривається цинізм», хоча істинно знає, як убога антихудожність безумно виступає проти всього людяного, прекрасного в житті, проти всього українського. От чому невгамовний студент уперто шукає спадщину століть, щоб пізнати корінь безсмертної сили рідного народу. Баглай — злий ворог диких і цинічних споживачів життя типу Таратут, Обручів і Ер. Це вони влаштували в соборі п’яну оргію. І зупинив її своїм блискавичним втручанням Микола, ледве не поплатившись за це своїм життям

Образ ельки і її улюбленого Миколи Баглая — безперечний творчий успіх письменника. елька й Микола залучають нас щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих серць, ясними думками й чистими ідеалами. Найсвітліші почуття молодят влучно висловив учитель Фома Романович, настійно радячи: «Собори душ своїх бережіть, друзі. Собори душ. » І хоча сказано було це «приглушеним, прихованим голосом», але слова глибоко запали в душу закоханих.

И к сьогоденню часу, справді соборної любові героїв належало ще пройти крізь терни розлуки, розпачу, тривог

Образи Миколи Баглая й ельки особливо близькі й дороги авторові. Він, якщо можна так сказати, покладає особливі надії на покоління, що входить у життя, на його чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і заклику рідної історії

Собор Парижской Богоматери

  • Будем искать среди персонажей фандома

Всего персонажей — 21

Aloise de Gondelaurier

Мать Флёр-де-Лис, знатная дама, вдова бывшего начальника королевских стрелков, убеждена, что во всём свете нет прекрасней девушки, чем её дочь, и постоянно напоминает об этом Фебу.

Читайте так же:  Уэльский собор википедия

Настоятель Собора Парижской богоматери

Живая горгулья, живущая в соборе, вынужденная притворяться каменной. Вместе с приятелями Гюго и Лаверном помогает Квазимодо следить за колоколами

Одна из трёх живых горгулий, друг Квазимодо

Ученая козочка Эсмеральды

Судья, который вёл процесс по делу Эсмеральды. Друг Клода Фролло

Joannes Frollo de Molendino (Jehan du Moulin)

Младший брат Клода Фролло, школяр.

В картине Уильяма Дитерле Жеан — старший брат Клода Фролло, добродетельный священник — мудрый и справедливый. Он и является архидьяконом собора.

Шестилетний сын Эсмеральды и Феба

Горбатый хромой одноглазый звонарь Собора Парижской Богоматери.

Священник, архидьякон Жозасский собора Парижской Богоматери. Алхимик, чернокнижник. В мультфильме «Горбун из Нотр-Дама» — судья, убивший мать Квазимодо. В фильме Уильяма Дитерле (1939 года) Клод — светское лицо, своего рода, помощник и секретарь при короле Людовике XI.

Король Двора чудес, предводитель бродяг и нищих.

Одна из трёх живых горгулий — друзей Квазимодо

Король франции в 1461—1483 годах из династии Валуа.

Помощница Саруша, задумавшего украсть колокола из Собора. В конце мульфильма влюбляется в Квазимодо, а он — в неё

Поэт, автор «Мистерии», ученик Клода Фролло, фиктивный муж Эсмеральды, спасённый ею от казни во Дворе чудес.

В экранизации 1939 года предстает перед зрителем не просто поэтом, а трибуном народного гнева. В конце фильма остаётся вместе со счастливо спасшейся от виселицы Эсмеральдой.

Предводитель воров, маскирующихся под бродячий цирк. Злобный и хитрый. Задумал украсть и украл главный колокол Собора

Soeur Gudule (Paquette la Chantefleurie)

Затворница Роландовой башни, обитательница Крысиной норы, вретишница. Люто ненавидит цыган и особенно — Эсмеральду. По воле судьбы оказалась её настоящей матерью.

Верховный судья Франции и приближённый короля Людовика XI, отличавшийся крайней жестокостью

Ph?bus de Chateaupers

Красавец, капитан королевских стрелков, вырывает Эсмеральду из рук Квазимодо, намерившегося её похитить, и сразу же становится предметом первой влюбленности юной цыганки. В экранизации Дитерле (1939 года) погибает от рук Клода Фролло.

Fleur-de-Lys de Gondelaurier

Знатная барышня, невеста Феба де Шатопера.

Esmeralda (Agnes Chantefleurie)

Девушка, живущая среди цыган и зарабатывающая деньги танцами и выступлением с дрессированной козочкой.

В мюзикле, мультфильме и киноэкранизации 1956 года — настоящая цыганка, в то время как в романе В.Гюго — француженка, похищенная цыганами в младенчестве. В картине 1939 года насчет происхождения Эсмеральды ничего точно не известно, но есть намёк, что девушка — не природная цыганка.

#реал #всем_пох #длиннопост #картинки_в_блогах #записки_единорожки #эроблоги (. )

Жеребцы мои жеребцы

Если на вашей конюшне не живет жеребец – у вас плохая конюшня, вам не повезло, вы не знаете, чего лишились. Жеребцы всем нужны. Дал частный владелец жеребца – даст и геморрой в придачу. Жеребцов надо водить пока молодая, потом поздно будет, уже не выдержишь. Как это «не хочу ну пожалуйста не надо господи за что»?! Не выдумывай, на жеребце среди кобыл все хотят поездить!

Жеребец это счастье. Это красота. Это величие. Ровно до тех пор, пока он торжественно не вручается вам лично в руки. В этот момент вы смотрите на жеребца, жеребец смотрит на вас (а может не на вас, а вон на ту аппетитную попку)… ИСКРА БУРЯ БЕЗУМИЕ КАК ТЫ ДОСТАЛ МЕНЯ ШАГАЙ НОРМАЛЬНО.

Но не так страшен черт, как его малюют. Жеребцы бывают разные, аки цветы на альпийских лугах. Это же все-таки личности. Самостоятельные, развитые, глубоко мыслящие, иногда даже слишком. Поэтому всех жеребцов можно разделить на следующие категории:

Он плачет. Боги, как жалобно он плачет, стенает, умоляет и захлебывается рыданиями, выцарапывая на заборе левады «Василий + Звездочка = форевер ин лав». Звездочка смотрит на него, как на пришибленного, и ждет, пока ее наконец уведут от этой ошибки природы. А Плакса продолжает медленно ползать вокруг да около, робко выглядывать из-под забора, над забором, между забором и подвывать что-то про злую неразделенную любовь. Плакса может делать это бесконечно. Забор, за которым гуляет Плакса, медленно и равномерно покрывается все большим количеством кобыльих имен, и под конец дня хочется пожалеть зайку и выдать веревку, чтоб он уже наконец удавился на этом заборе и прекратил завывать, как банши на шабаше.

Выдать Плаксе люлей мешает только его скорбная физиономия, отражающая на себе несправедливость бытия, страдания и все муки земные. А еще то, что выть он, конечно, воет, но хоть ведет себя относительно прилично.

(Не плачь, малыш, ну их этих кобыл, у тебя зато есть я, смотри, какой я накаченный)

2. Дон Жуан разлива местного конезавода

Дон Жуан мнит себя конячьим Апполоном, не меньше. А еще он полагает, что жизнь справедлива, а он создан для большой и крепкой любви со всем, что движется на конюшне. Что не движется, всегда можно подвинуть. Горделивая поза земного светоча и потомка великих арабов принимается им каждый раз, как на горизонте начинает что-нибудь мелькать. Что мелькает, он еще выяснить не успевает, но хозяйство свое на всеобщее обозрение вывалить просто обязан. Вот уж его-то видно издалека, вот уж на него-то все сбегутся, ага.

Если нечто, двигавшееся на горизонте, таки оказывается усталой кобылой (которая в гробу видала мужиков-отношения-детей-дом-быт, а просто хочет уже, наконец, уволиться с этой ср*ной работы, на которой заставляют бегать и прыгать), Дон Жуан тут же решает, что пора выкладывать на стол все карты. Горделивая поза сменяется еще более горделивой, хозяйство отваливается до земли и кокетливо подметает там пыль, ноздри раздуваются, как готовые к запуску турбины и… Оно начинает сопеть, гудеть, храпеть, шумно и старательно дышать (чтоб ты так у ветеринара дышал, скот*на), хрюкать, потеть и подпердывать. Последнее на тот случай, если кобыла сейчас обернется и позовет его в свои нежные любящие объятия, а забор высоковат, баласт надо срочно сбрасывать.

Выдать Дон Жуану люлей мешает только безграничная любовь к братьям нашим меньшим и понимание, что не он такой, жизнь такая. Впрочем, как только это хрипящее сопящее и пердящее вылетает за пределы левады, любовь и понимание резко теряют в цене. Иногда курс падает настолько сильно, что Дон Жуан еще неделю смотрит на вас, как на врага народа, и сопит исключительно от глубокой душевной травмы.

(Ты смари, какая цаца)

3. Греческий Философ

Сей почтенный господин молчаливо занят думами над великим и вечным, смыслом бытия, бесконечностью вселенной и неотвратимостью течения жизни. Эти мысли настолько занимают его голову, что некоторые начинают недоверчиво заглядывать ему под хвост и задумчиво выдавать: «Ты ведь тоже это видишь? Они же есть?». ОНИ у него, конечно, есть, но философские думы грузом мудрости и ответственности лежат на запасах тестостерона, не давая ему выхода. В конце концов, кто, если не он… А женщины подождут.

Впрочем, у древних философов, я уверена, тоже бывали периоды творческого кризиса, мыслительного застоя и безудержного кутежа с выпивкой и продажными женщинами. Поэтому когда из тихого омута внезапно вываливается хозяйство, а из ушей начинает идти дым, люди вокруг начинают неуверенно осматривать его, проверяя, не перепутал ли кто коней. Впрочем, кутеж у этого господина такой себе. Он скорее просто обозначает, что он как бы здесь и как бы готов на многое, но в принципе, если вам неинтересно, то он может и покинуть сей светский раут.

Выдавать люлей философу просто не за что. Идет же себе спокойно, никуда не рыпается, а неуверенное «гугу» в сторону карается испепеляющим взглядом и пресекается на корню.

(Че ты лыбишься, сделай умное лицо, как у меня, не позорься)

4. Дружелюбный сосед человек-паук

У Соседа есть свой табун. Этим все сказано. Табун вообще-то не его, он просто в нем живет, пока главная кобыла тетя Клава не выгонит, но если она не слышит, то всем остальным можно говорить, что это личный гарем. Сосед крайне дружелюбен ко всем и вся, потому что, ну что еще надо для счастья, если ты живешь в женском коллективе, который 11 месяцев в году дает тебе в лоб копытом, а еще один месяц просто дает? Кажется, как-то так должен выглядеть лошадиный рай.

С Соседом приятно посидеть за чашечкой чая, поболтать, отвести его туда, отвести сюда, даже поездить, главное подальше от табуна, потому что табун все-таки его, мало ли че там случится в его отсутствие. Переживает, бедняжка. Тонкая дружелюбная душевная организация.

Выдавание люлей происходит регулярно, потому что, сколько можно-то, ниче с ними не случится, стой, блин, ровно, где поставили. А так же «ой, мама, смотри какая кобыла, можно я ее поселю с нами в табуне, ей понравится, обещаю!» от создателей «ой, мама, за что по жопе-то опять я ж ниче не сделал».

(Найдите себе мужчину, который будет смотреть на вас, как Том Холланд на своего жеребца)

Пони в гробу видал ваше мнение о его личной жизни и пользе воздержания. И трубу вашу пони шатал. И ему глубоко плевать, что он даже носом не дотягивается до той аппетитной кобылки. И вообще че ты ржешь, дом твой канава вот в ней и сиди молча.

(Манал я твое мнение, и руки свои грязные убери)

(Этот парнишка будет покорять сердца, поверьте мне, у него лучший наставник)

Весело, короче, с жеребцами, не упускайте своего шанса испытать невероятный калейдоскоп эмоций от гнева до принятия неизбежного, записывайтесь на «ой, как хорошо, что ты тут, вот тебе Терентий». И помните, вслед убегающему человеку, который вручил вам это хрипящее чудовище, всегда можно кинуть все, что под руку попадется.