Олесь гончар собор коротко

Олесь гончар собор коротко

Студент Николай Баглай идет ночью родном Зачіплянкою и размышляет над ее судьбой. Здесь он родился во время боя прямо в окопе. Здесь он вырос, все время видя над собой прекрасные купола собора.

Он доходит до двора Віруньки, жены своего старшего брата, и усаживается на скамейке, которую поставил некогда Иван. Верунька верно ждет своего ретивого рыжего мужчину из Индии, куда отправлен строить и запускать металлургический завод. Поговорив с Вірунькою, идет Николай дальше. Становится он перед собором и словно разговаривает с этим свидетелем истории, выверяет ему свою душу.

Упоминания парня возвращают нас в прошлое, в то время, когда, пробегая над окопчиком, раненый солдат услышал стон женщины и крик младенца. Не оставил он измученную мать без помощи: через некоторое время прибежала Шпачиха.

— Парень! — воскликнула она. Тогда и родился Николай Баглай.

Теперь это бывшее младенец размышляет над судьбой своего родного поселка, пытается улучшить жизнь его обитателей. Рядом работает металлургический завод, поэтому люди дышат загрязненным воздухом. Как же очистить его? Вместе с Алешей-механиком Николай делает чертежи очистных сооружений.

Утром Николай занимается спортом. Не раз приходилось пробегать ему мимо дома Ягора Катратого. А теперь еще сильнее тянет туда, когда появилась на дедовом дворе загадочная смуглянка, красивая девушка Елька.

Поработал и Ягор много лет у металла, теперь же имеет работу поспокойнее, круг воды. Да и хозяйством занимается, клубники выращивает, даже посеял рожь.

Елька, племянница Ягора, вырастала на селе, в Вовчугах. Отца не знала, потому что был ее отец солдатом, что вместе с частью проходил через деревню. Так и жила вместе с матерью, с детства привчаючись работать на ферме. Работала и мечтала о любви.

Как-то приехал в село лектор, что должен был читать лекцию о любви.

— Приходите! — обратился он к девушкам, особенно адресуя свое приглашение Ельце.

Девушка надеялась услышать какие-то необычные красивые слова, которые шли бы по душе, но услышала только бездумный патетический крик.

Когда же лектор после клуба начал к ней приставать, оттолкнула его. Это не было настоящей любви.

Была Елька гордой и неприступной.

Вскоре пришел к ним новый завфермой. Был он более внимателен и к работе, и к девушкам. И не раз прибегала на ферму ссориться его ревнивая жена.

В Єльки произошло несчастье — умерла мать. Осталась она круглой сиротой, совсем одна. Пришлось бросить школу.

Как-то поехали всей фермой до города получать комбикорм, который находился тогда в соборе. Под вечер отправились кто куда, а Єльку оставили круг машины.

Вернулся бригадир и принес девушке еду. Ласковыми разговорами привлек он к себе одинокую сполохану душу, и Елька поверила ему.

На следующий день ее жизни изменилось. Каждый теперь на селе мог забрасывать девушку грязью, оклеветать ее. Жизнь для Єльки не стало. Но из деревни не выпускали, не давая документов.

Елька покинула село без документов и оказалась в Зачеплянке у дяди, Ягора Катратого.

На вопрос о документах Елька туманно ответила, что еще не все собрала. Жить пришлось тихо, потому что не было прописки. Помогала дяде и наблюдала из-за забора за жизнью Зачиплянки. Все нравилось ей здесь, заметила она сразу и красавца-студента Николая Баглая. Расспрашивала дяди о работе на заводе, о прошлом. Слышала она, что был Ягор когда махновцем. Но об этом старый рассказывать не хотел.

На первый взгляд казалось, будто судьба собора никого не волнует. Но она беспокоила Николая Баглая. Проникался ею и Владимир Лобода, или просто Володьку, выдвиженец Зачиплянки. Как-то все мешал ему собор делать карьеру.

То ремонтировать его надо, а средств нет. Тогда Володька предложил взять собор в леса, а теперь с него вся Зачіплянка издевается.

Теперь водовороте шил Володьку вообще снести собор, а вместо него построить большой рынок. И почему-то не радуются этой предложения вовсе не религиозные зачеплянке.

Едет Володьку Зачіплянкою и для каждого находит «доброе слово». Заговорил с Вірунькою о Ивана, и женщина ответила остро, словно бритвой отрезала.

Карьера Володьки складывается удачно. Уже имеет квартиру в городе на проспекте, сидит на посту. Правда, жена сбежала. После этого ему «пришлось» отвезти отца в доме ветеранов.

Николай теперь называет Лободу «батькопродавцем».

Николай и Роман спорят о том, какие ценности должны быть у человека.

Николай встречается с одним из Ягорових «юшкоедов», которые приезжают поесть рыбки и выпить, потом сталкивается с Лободой. Лобода излагает свою идею относительно собора. Николай возмущен.

Лобода срывает с собора чугунную табличку, на которой написано, что это историческая достопримечательность.

К Ягора приезжает председатель Єльчиного колхоза, и теперь Зачіплянка знает, что в них живет Елена Чечил.

Елька едет до города, рассматривает его, читает объявление о наборе в учебные заведения и чувствует себя выброшенной из жизни.

К Ягора зачастил Володька Лобода, который ухаживает за Єльки и намерен на ней жениться.

Зачіплянка взбудоражена тем, что из собора украдено табличку. Событие взволновало всех.

Верунька идет к Лободы, чтобы уведомить его о похищении и находит в его кабинете табличку. В тот же день оказывается она у секретаря обкома.

Зачіплянка все еще бурлит, хотя казалось, что к этому времени собора никто и не замечал. Просто он был неотъемлемой частью их существования, а теперь гармонию возбуждено воровской рукой.

Позади толпы стоит учитель Хома Романович, который учил многих зачіплянців и даже попал в Магадан за свои пылкие рассказы о казачье прошлое и об собор. Николай же не думал, что судьба собора беспокоить каждого.

Володька Лобода едет навестить отца на Скарбне, наслаждаясь мыслью, что он едет вместе с простым людом в душном автобусе, следовательно, не загордував.

Сначала хорошо искупался и поговорил с семьей военкома. Только молодой архитектор почему-то даже на него не смотрит. И Николай Баглай демонстративно отвернулся. И Володька не хочет думать о неприятном.

Лобода посещает отца. Пока искали и звали старого Лободу, сын осмотрел дом, который показался ему уютным. Но не на такую встречу с отцом он надеялся. Старый отказывается от сына, который оставил его здесь.

Хуже всего, что это слышит много людей.

Семья военкома возвращается со Скарбного машиной. Старый военком, глядя на собор, вспоминает, как во время боя он приказал своим артиллеристам сохранить эту красоту.

Теперь на защиту собора хочет стать его сын-архитектор.

Лободу вызывают к секретарю обкома, он прикрывается туманными фразами о будущих перспективах. Узнает от секретаря, что среди спасителей заводского Титана был и Ягор.

Лобода спешит к Ягора. Как раз в это время приходит милиционер, чтобы расспросить Єльку. Володька защищает девушку и намекает ей по загса.

Приходит Шпачиха и уговаривает Єльку выйти замуж за Лободу. Вроде хочет этого и Ягор. Но Елька чувствует себя в ловушке.

Верунька вспоминает свое детство, гибель отца в бою возле Днепра, дом в руинах, от которой остался только камин с нарисованным петухом.

Размышляет она над судьбой подруги — Леси-фронтовички. Только один раз было у Леси любви, и погиб ее комбат где-то в Польше. С войны вернулась Леся с обожженным лицом. И даже такой заинтересовался молодой воспитатель из ремесленного. Казалось, уважал ее. Оказалось — не понял. После того не думала Леся уже о любви, осталась однолюбкой.

Ягор приглашает зачіплянців на помолвку, но каждый пытается по какой-то причине отказаться. Только кое-кто из большого уважения к старому соглашается.

Елька хочет убежать от такого принуждения, но ей кажется, что другого выхода для него нет. Что ей мечтать об студента Николая, ведь она его не достойна. И уехал он куда-то.

Помолвка оказываются печальными, почти никто за столом не разговаривает.

Вдруг появляется Николай Баглай и вызывает Єльку выйти на минуту. После этого они уже не возвращаются. Людям как будто становится легче на душе, начинается веселье, пение.

Елька и Николай бродят по окрестностям, она слушает его зачарованно и чувствует себя счастливой. Влюбленные говорят о жизни, Елька пытается что-то рассказать, но, заметив ее боль, Николай останавливает.

Перед рассветом Николай сообщает, что должна ехать со студенческим отрядом работать в. Вовчуги. Елька в отчаянии: теперь ему расскажут о ней ужасные вещи, и он разлюбит ее.

Она садится в автобус и едет до города.

Ягор вспоминает, как он еще подростком оказался у батьки Махно на тачанке. Однажды они подъехали к собору, но не пустил их туда профессор Яворницкий. Силой своего разума он сумел остановить своевольных степных дебоширов. Запал образ ученого в душу парню, запечатлелось каждое его слово.

Рассказывал ученый о запорожцах, о степных умельцев, их орудия.

Даже батька Махно задумался о своем будущем, о том, кто его окружает.

Николай работает в Вовчугах, восхищается красотой степи, думает о будущем своей земли.

Елька так и не вернулась из города того дня.

Иван Баглай возвращается из Индии домой, ждет возле завода Віруньку. Здесь же он встречает Володьку Лебеду, и этим очень разным людям трудно поладить. У них разные ценности в жизни. Верунька говорит, что решила «разжаловать» Лободу из кумовьев.

Здесь же и Семен Таратута, который работал вместе с Иваном в Бхилаи, но был выслан за махинации. Семен совсем заброшенный, его бросила жена.

Верунька и Иван едут домой, любуясь Днепром.

Елька бродит по городу, пытается устроиться на работу, но ей отказывают. Садится в сквере на скамью, слушает разговоры и чувствует себя совсем покинутой. Потом садится в случайный автобус и оказывается в Скарбному.

Растерянная, бредет она по тропинке мимо металлургов, пока ее не останавливает старый Лобода. Он расспрашивает девушку о ее жизни, и той становится легче. Потом старик решает ее накормить.

Николая вызывают с Вовчугів, поскольку вопросом о очистные сооружения наконец заинтересовалось начальство, которое перед тем об этом ничего и слышать не хотело.

Младший Баглай узнает, что Елька исчезла.

Чтобы развеяться, Николай собирается поехать в Скарбне.

Елька работает в доме ветеранов официанткой. В свободное время. она бродит среди леса и однажды вдруг встречает Николая.

Она с перепугу и гордости начинает сама себя оговаривать, но Николай останавливает и успокаивает ее. Влюбленные находят общий язык.

Возле очага на Скарбному сидят счастливые люди. Среди них и Елька. Иван Баглай рассказывает о Индию. Встретил он там искренних людей, приглашали к себе в гости, несмотря на бедность. Рассказал и то, как переплыл озеро и оказался среди племен. Но и там его встретили ласково, накормили и приютили на ночь. И хоть получил за ту путешествие выговор, все же увидел, что законы человечности действуют везде.

Среди красоты Скарбного умирает старый Лобода, которого прозвали Нечуйвітром.

Из ресторана выходит пьяная компания. Здесь бывшая жена Лободы Жанна, жена лектора, читающего лекции о любви, Таратута, бывший узник Обруч и подросток-рабочий. Всем хочется приключений.

Прогулявшись по Улицам и прихватив с собой горе-реставратора, который ищет выпивки, своевольная компания похищает «Волгу» и отправляется кататься. Подросток с ними не едет. Побродив разными дорогами, компания приезжает к собору и устраивает в нем танцы.

Елька с Николаем проходят мимо собор и слышат из него дикий крик и музыку. Николай бросается туда, и один из любителей веселого жизни ударил его ножом. На крик Єльки совпадают люди и задерживают преступников.

Николая увозят в больницу, и теперь Елька сидит там каждый день и ждет, когда любимому позволят посмотреть в окно.

Критика, комментарии к произведению, объяснения (кратко)

Собор в романе является олицетворением высших человеческих ценностей, того, что, несмотря на времена, трудности, изменения в быту и мировоззрении, остается основой человеческого бытия, самой основой существования мира. Собор соединяет между собой различные исторические эпохи, обеспечивая тем самым связь между поколениями, логику развития жизни.

Поселок живет, не обращая внимания на историческую достопримечательность, но понимает, что, потеряв ее, потеряет что-то очень важное в своей душе, поэтому сразу становится на оборону своего собора.

в своих героях Олесь Гончар подчеркивает прежде всего чистоту чувств, человечность, умение отдать себя делу, любовь к родной земле, желание сохранить ее красоту.

С остротой разоблачает писатель мелочь стремлений различных конъюнктурщиков и соискателей «легкого хлеба».

Олесь Гончар — Собор (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів.

Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища — старий собор, який зберігає безліч людських таємниць.

Коли Микола Баглай, студент металургійного інституту, увечері повертається додому, то завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що коли-небудь інопланетяни «. далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть. собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!»

Він дуже любить свою Зачіплянку, бо в ній гармонійно поєднані природа і людина. «І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти. » Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії, якого так чекає кохана дружина Вірунька. Тільки—но одружившись, Іван зробив біля двору лавку, щоб сидіти увечері з молодою дружиною. На цій лавці любив уночі лежати Микола, дивитись на зорі, мріяти і співати. Хлопця непокоїть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Віруньку турбує, коли приїде її Іван. Вона увесь час згадує, як Іван приїжджав до неї в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як він вільний час використовував для охорони порядку у парку разом з іншими дружинниками. А коли чоловік поїхав у відрядження, Вірунька теж записалась у дружинниці, хоча і дуже втомлювалась на роботі, адже працює на заводі машиністом крану.

  • Собор (дуже стисло) ^ читається за 13 хвилин
    • «Собор» (реферати)
    • Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Все життя відпрацювавши на заводі, він не міг всидіти на місці. Спочатку ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця, що зветься Єлькою. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився біля Ягорового садка на старому цвинтарі, замислився над долею предків, похованих тут, які теж були металургами, які увіковічили себе списами, виготовляючи їх для запорожців. Предки Миколи жили для людей так само, як і козаки, що залишили по собі собор — шедевр запорізького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.

      Миколі Баглаю судилося народитися у важкі роки. Йшла війна, навколо — постріли і вибухи. Поранений солдат, пробігаючи повз окопчик, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров’ю, солдат побіг у соняшники, покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургів Баглаїв.

      Тепер, дорослий вже, Микола не вміщається на ліжку. Показував якось своїй матері під мікроскопом пилюжинку заводського диму, з яким треба боротись, щоб повітря над Зачіплянкою було чистим. Не байдужа юнакові доля свого краю. Щоранку Микола бігає до саги, готується до спартакіади. Одного ранку хотів заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був поганий настрій — не клювали карасі. Коли в Катратого настрій хороший, то він розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навіть тоді, коли вся Зачіплянка прикута до свого улюбленого видовища — польоту голубів над собором.

      Єлька з самого дитинства звикла бачити цей собор зі свого села Вовчуги, але не весь, а тільки вершечки, які яскраво переливались від сонячного проміння. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля.

      Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам’ять про себе, коротке кохання — Єльку, яку ніколи не бачив. Дівчинка росла мовчазною і здичавілою. Але наділила її природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером.

      Одного разу у Вовчуги приїхав з міста молодий лектор читати лекцію про кохання. Але лекція була такою сухою і невдалою, що Єльці стало обурливо, адже вона так мріяла про справжнє кохання. А коли лектор пішов проводжати Єльку, вона грубо відштовхнула його обійми: «Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!» За Єлькою впадав ще один хлопець з механізаторів, але він служить в армії. А лист, одержаний дівчиною, зовсім відштовхнув її від хлопця не лише через жахливу граматику, а й через те, що крім харчування на своїй службі він ні про що більше не писав. Вона на його листи не відповідала.

      На роботі Єльці було добре особливо тоді, коли замінили завфермою. Замість п’янички поставили колишнього бригадира, який лагідно ставився до дівчат. Але навесні Єльку спіткало велике горе. На глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. Всі в селі їй співчували. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто, сказав, що його дім для неї завжди відкритий. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе.

      Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм. Склад комбікорму знаходився у соборі. А оскільки комірник з’явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка.

      Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. До вечері запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав нашіптувати про кохання,— і дівчина довірилась йому.

      Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа — підіймати кількапудові лантухи.

      Перед від’їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але він так і не з’явився.

      У селі для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, увесь час ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини — одержав ляпаса. Згодом він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім — на шахти західного Донбасу. Через півроку бригадир прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був осоружним і брудним. Його дружина зовсім знесамовитіла, почала пускати плітки про дівчину. Дійшло до того, що матері стерегли від Єльки своїх синів. Зазнавши стільки кривд і образ, дівчина зовсім зневірилась у людях.

      Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її одинокої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов «перемивали їй кісточки», дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста.

      Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачіплянці. Хоч племінниця і сказала, що збирається вступати до технікуму, дядько здогадався, що документів у неї немає. Але після смерті дружини Ягорові було дуже

      самотньо, і він був радий племінниці. їй сподобалось у дядька. До того ж у містечку було дуже гарно — все поринало в садах. І люди живуть дуже відкрито — всі про всіх все знають, спілкуються, все доброзичливо. Для Єльки ніби відкрився новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі — Орлянченків. Але дядькові не подобалось, що дівчина задивлялась в той бік, бо була не прописана. Єдина її дорога — до Дніпра, де дядько засвічує бакени.

      Дядькове минуле було для Єльки загадковим. Ще змалку знала про материних братів. Один пішов до червоних і загинув на Перекопі, другий, Ягор, підлітком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповів про криваві рейди. Того вечора вони засиділись у човні. І до них завітали гості, напросились прийти невдовзі на юшку, бо ніхто не вмів її так варити, як Ягор Катратий. Прибульці своїми безтактними розмовами і поведінкою тільки зіпсували настрій. Єлька з дядьком Ягором вертались мовчки і бачили, як на велосипедах їхали зачіплянці на нічну зміну.

      На одному важливому засіданні обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв на цьому засіданні Зачіплянку. Коли відзначалось 300—річчя Переяславської ради, треба було ремонтувати собор як пам’ятку архітектури XVIII сторіччя. Володимир, який був тоді на комсомольській роботі, запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Здавалось, доля такої величної споруди була для зачіплянців байдужою. Але ні! Відразу після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Вони, мовляв, з’їдать весь білий хліб міста, і тому їх заборонено тримати. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні — відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю, свого народу. Цей протест є ніби маленьким захистом від посягань навіки знищити оті «голубі маківки собору».

      Увечері Володька завітав на Зачіплянку, ненадовго затримався біля Віруньчиного двору, потім поїхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати.

      Особисте життя Володьки не склалось — дружина його покинула через рік після одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька.

      Олесь Гончар — Собор (дуже стисло)

      Студент Микола Баглай іде вночі рідною Зачіплянкою і розмірковує над її долею. Тут він народився під час бою прямо в окопі. Тут він виріс, весь час бачачи над собою прекрасні бані собору.

      Він доходить до двору Віруньки, дружини свого старшого брата, і вмощується на лавці, яку поставив колись Іван. Вірунька вірно чекає свого завзятого рудого чоловіка з Індії, куди його відправлено будувати і запускати металургійний завод. Поговоривши з Вірунькою, іде Микола далі. Стає він перед собором і наче розмовляє з цим свідком історії, вивіряє йому свою душу.

      Згадки хлопця повертають нас у минуле, у той час, коли, пробігаючи над окопчиком, поранений солдат почув стогін жінки і крик немовляти. Не залишив він змучену матір без допомоги: через деякий час прибігла Шпачиха.

      — Парубок! — вигукнула вона. Тоді і народився Микола Баглай.

      Тепер це колишнє немовля роздумує над долею свого рідного селища, намагається покращити життя його мешканців. Поряд працює металургійний завод, тому люди дихають забрудненим повітрям. Як же очистити його? Разом з Олексою-механіком Микола робить креслення очисних споруд.

      Вранці Микола займається спортом. Не раз доводилось пробігати йому повз хату Ягора Катратого. А тепер ще дужче тягне туди, коли з’явилася на дідовому подвір’ї загадкова смаглявка, вродлива дівчина Єлька.

      Попрацював і Ягор багато років біля металу, тепер же має роботу спокійнішу, коло води. Та й господарством займається, полуниці вирощує, навіть жито посіяв.

    • Собор (повний текст) ^ читається трохи більше, ніж за 2 вечори
    • Собор (скорочено) ^ читається приблизно за годину
    • Собор (стисло) ^ читається трохи більше, ніж за годину
    • «Собор» (шкільні твори)
    • Визначте головну ідею роману «Собор»
    • Біографія Олеся Гончара
    Читайте так же:  Арктический собор нарьян-мар

    Єлька, племінниця Ягора, виростала на селі, у Вовчугах. Батька не знала, бо був її батько солдатом, що разом з частиною проходив через село. Так і жила разом з матір’ю, змалку привчаючись працювати на фермі. Працювала і мріяла про кохання.

    Якось приїхав у село лектор, що мав читати лекцію про любов.

    — Приходьте! — звернувся він до дівчат, особливо адресуючи своє запрошення Єльці.

    Дівчина сподівалася почути якісь незвичайні красиві слова, що йшли б з душі, але почула тільки бездумний патетичний крик.

    Коли ж лектор після клубу почав до неї залицятися, відштовхнула його. Це не було справжнє кохання.

    Була Єлька гордою і неприступною.

    Незабаром прийшов до них новий завфермою. Був він уважніший і до роботи, і до дівчат. Та не раз прибігала на ферму сваритися його ревнива дружина.

    У Єльки сталося нещастя — померла мати. Залишилася вона круглою сиротою, зовсім одна. Довелося кинути школу.

    Якось поїхали усією фермою до міста одержувати комбікорм, що зберігався тоді в соборі. Надвечір вирушили хто куди, а Єльку лишили коло машини.

    Повернувся бригадир і приніс дівчині їжу. Ласкавими розмовами навернув він до себе самотню сполохану душу, і Єлька повірила йому.

    Наступного дня життя її змінилося. Кожен тепер на селі міг закидати дівчину брудом, обмовити її. Життя для Єльки не стало. Але з села не випускали, не даючи документів.

    Єлька покинула село без документів і опинилася в Зачіплянці у дядька, Ягора Катратого.

    На питання про документи Єлька туманно відповіла, що ще не всі зібрала. Жити мусила тихцем, бо не мала прописки. Допомагала дядькові та спостерігала з-за паркану за життям Зачіплянки. Усе подобалось їй тут, помітила вона відразу і красеня-студента Миколу Баглая. Розпитувала дядька про роботу на заводі, про минуле. Чула вона, що був Ягор колись махновцем. Але про це старий розповідати не хотів.

    На перший погляд здавалося, ніби доля собору нікого не обходить. Але вона турбувала Миколу Баглая. Переймався нею і Володимир Лобода, або просто Володька, висуванець Зачіплянки. Якось усе заважав йому собор робити кар’єру.

    То ремонтувати його треба, а коштів немає. Тоді Володька запропонував взяти собор у риштовання, а тепер з нього уся Зачіплянка глузує.

    Тепер вирі шив Володька взагалі знести собор, а замість нього побудувати великий ринок. Та чомусь не радіють з цієї пропозиції зовсім не релігійні зачіплянці.

    Їде Володька Зачіплянкою і для кожного знаходить «добре слово». Заговорив з Вірунькою про Івана, та жінка відповіла гостро, наче бритвою відрізала.

    Кар’єра Володьки складається вдало. Вже має квартиру у місті на проспекті, сидить на посаді. Щоправда, дружина втекла. Після цього йому «довелося» відвезти батька до будинку ветеранів.

    Микола тепер називає Лободу «батькопродавцем».

    Микола і Роман сперечаються про те, які цінності мають бути в людини.

    Микола зустрічається з одним з Ягорових «юшкоїдів», які приїжджають поїсти рибки та випити, потім стикається з Лободою. Лобода викладає свою ідею щодо собору. Микола обурений.

    Лобода зриває з собору чавунну табличку, на якій написано, що це історична пам’ятка.

    До Ягора приїжджає голова Єльчиного колгоспу, і тепер Зачіплянка знає, що у них живе Олена Чечіль.

    Єлька їде до міста, розглядає його, читає оголошення про набір у навчальні заклади і почуває себе ніби викинутою з життя.

    До Ягора вчастив Володька Лобода, який залицяється до Єльки і має намір з нею одружитися.

    Зачіплянка розбурхана тим, що з собору вкрадено табличку. Подія схвилювала усіх.

    Вірунька іде до Лободи, щоб повідомити його про викрадення і знаходить у його кабінеті табличку. У той же день опиняється вона у секретаря обкому.

    Зачіплянка усе ще вирує, хоча здавалося, що до цього часу собору ніхто і не помічав. Просто він був невід’ємною частиною їхнього існування, а тепер гармонію порушено злодійською рукою.

    Позад юрби стоїть учитель Хома Романович, який учив багатьох зачіплянців і навіть потрапив до Магадана за свої палкі розповіді про козаче минуле і про собор. Микола ж не думав, що доля собору турбуватиме кожного.

    Володька Лобода їде відвідати батька на Скарбне, насолоджуючись думкою, що він їде разом з простим людом у душному автобусі, отже, не загордував.

    Спочатку добре викупався і погомонів з родиною воєнкома. Тільки молодий архітектор чомусь навіть на нього не дивиться. І Микола Баглай демонстративно відвернувся. Та Володька не хоче думати про неприємне.

    Лобода відвідує батька. Поки шукали та кликали старого Лободу, син оглянув будинок, що видався йому затишним. Але не на таку зустріч з батьком він сподівався. Старий відмовляється від сина, який залишив його тут.

    Гірше за все, що це чує багато людей.

    Родина воєнкома повертається зі Скарбного машиною. Старий воєнком, дивлячись на собор, згадує, як під час бою він наказав своїм артилеристам зберегти цю красу.

    Тепер на захист собору хоче стати його син-архітектор.

    Лободу викликають до секретаря обкому, він прикривається туманними фразами про майбутні перспективи. Дізнається від секретаря, що серед рятівників заводського Титана був і Ягор.

    Лобода спішить до Ягора. Якраз у цей час приходить міліціонер, щоб розпитати Єльку. Володька захищає дівчину та натякає їй щодо загсу.

    Приходить Шпачиха і вмовляє Єльку вийти заміж за Лободу. Начебто хоче цього і Ягор. Але Єлька відчуває себе у пастці.

    Вірунька згадує своє дитинство, загибель батька у бою біля Дніпра, хату в руїнах, від якої залишився тільки комин з намальованим півнем.

    Роздумує вона над долею подруги — Лесі-фронтовички. Тільки один раз було у Лесі кохання, та загинув її комбат десь у Польщі. З війни повернулася Леся з обпаленим обличчям. Та навіть такою зацікавився молодий вихователь з ремісничого. Здавалося, поважав її. Виявилося — не зрозумів. Після того не думала вже Леся про кохання, залишилася однолюбкою.

    Ягор запрошує зачіплянців на заручини, але кожен намагається з якоїсь причини відмовитись. Тільки дехто з великої поваги до старого погоджується.

    Єлька хоче втекти від такого силування, але їй здається, що іншого виходу для неї немає. Що їй мріяти про студента Миколу, адже вона його не варта. Та й поїхав він кудись.

    Заручини виявляються сумними, майже ніхто за столом не розмовляє.

    Раптом з’являється Микола Баглай і викликає Єльку вийти на хвилину. Після того вони вже не повертаються. Людям наче стає легше на душі, починаються веселощі, співи.

    Єлька та Микола бродять околицями, вона слухає його зачаровано і почуває себе щасливою. Закохані розмовляють про життя, Єлька намагається щось розказати, але, помітивши її біль, Микола перепиняє.

    Перед світанком Микола повідомляє, що має їхати із студентським загоном працювати у. Вовчуги. Єлька у розпачі: тепер йому розкажуть про неї жахливі речі, і він розлюбить її.

    Вона сідає в автобус і їде до міста.

    Ягор згадує, як він ще підлітком опинився у батька Махна на тачанці. Одного разу вони під’їхали до собору, але не пустив їх туди професор Яворницький. Силою свого розуму зумів він зупинити свавільних степових бешкетників. Запав образ вченого у душу хлопцеві, закарбувалось кожне його слово.

    Розказував учений про запорожців, про степових умільців, їхні знаряддя.

    Навіть батько Махно задумався про своє майбутнє, про те, хто його оточує.

    Микола працює у Вовчугах, захоплюється красою степу, думає про майбутнє своєї землі.

    Єлька так і не повернулася з міста того дня.

    Іван Баглай повертається з Індії додому, чекає біля заводу Віруньку. Тут же зустрічає він Володьку Лободу, та цим дуже різним людям важко порозумітися. У них різні цінності в житті. Вірунька говорить, що вирішила «розжалувати» Лободу з кумів.

    Тут же і Семен Таратута, який працював разом з Іваном у Бхілаї, але був висланий за махінації. Семен зовсім занехаяний, його кинула дружина.

    Вірунька та Іван їдуть додому, милуючись Дніпром.

    Єлька блукає містом, намагається влаштуватися на роботу, але їй відмовляють. Сідає у сквері на лаву, слухає розмови і почувається зовсім покинутою. Потім сідає у випадковий автобус і опиняється у Скарбному.

    Розгублена, бреде вона стежкою повз будинок металургів, поки її не зупиняє старий Лобода. Він розпитує дівчину про її життя, і тій стає легше. Потім старий вирішує її нагодувати.

    Миколу викликають з Вовчугів, оскільки питанням про очисні споруди нарешті зацікавилось начальство, яке перед тим про це нічого й чути не хотіло.

    Молодший Баглай дізнається, що Єлька зникла.

    Щоб розвіятись, Микола збирається поїхати у Скарбне.

    Єлька працює у будинку ветеранів офіціанткою. У вільний час. вона блукає серед лісу й одного дня раптом зустрічає Миколу.

    Вона з переляку і гордощів починає сама себе обмовляти, але Микола зупиняє і заспокоює її.

    У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім’я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.

    ГОНЧАР ОЛЕСЬ

    СОБОР

    У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім’я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.

    Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.

    У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.

    Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі відбулася важлива подія — Олеся Гончара першим з письменників України обрано почесним доктором літератури університету Альберти (Канада).

    І

    У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.

    Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.

    Буре небо над містом, бурі дими.

    Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.

    Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах. Якщо о такій порі повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову — уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. Підвелася над гніздом, і між плавкими обрисами куполів вималювався ще один обрис — граціозний, на високій нозі силует.

    Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.

    Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба. Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть. собори! І вони;, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!

    Так буде, студент певен цього.

    Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. Медом акацій пахне зачіплянська вуличка Весела. Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт.

    Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею, химерною рослинною в’яззю на відбілених місяцем шлакових стінах. Вночі при місяці більше, ніж удень, вражає тебе оце розкошисте зачіплянське бароко з кетяжистих акацій та виноградного буйнолистя. Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього — гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти. Спочиває Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своїх сірих, канючливих клопотів. Міцно спить під наркозом акацій, що аж до відчинених вікон звисають своїм рясним сріблястим суцвіттям. Не видно ні веранд, ні парканів, ні нужників — все повите нічними фантазіями акацій, химер’ям тіней. Тиша, сон і цвіт. Щось є чаклунське в таємничості нічного цвітіння, в місячнім мареві й тиші цих світлих акацієвих ночей. Все у спочинку, тільки дихають повно легені неба та височить над селищем собор, чатує зачіплянські сни й сновидіння.

    Читайте так же:  Земский собор 1613 и его последствия

    Повагом чвалає Баглай-студент у своєму трикотажному спортивному костюмі, щось намугикує йдучи. Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли.

    Крім Баглая-молодшого, є ще Баглай-старший, ідо за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу відомий більше як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. 3ійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, ніби знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій — лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, історична. Невдовзі після одруження Іван власноручно змайстрував її, щоб можна було вийти увечері й посидіти при тихих зорях з молодою дружиною в парі. Вгадав, видно, Іван вибрати місце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сиділи на колодках. Бо як вечір, так і збіговисько біля лавки, з усієї вулиці — сюди, наче їм тут каша закопана. Цілий вечір товчуться під вікном, на гітарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зі сну, витрішкуватий, злий:

    — Ану, киш мені звідси, гайдуряки, варакути! Як ви мені вбрунькалисьі Після зміни й відпочити не дають.

    Сьогодні розжене тих брунькачів, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть під вікнами, ніби навмисне випробовуючи Іванів терпець та оту його «дикість», коли від найменшого доторку чоловік уже завівся, уже спалахнув, як порох.

    Здавна відомо, що заборонений плід — найсолодший. Живе за Баглаями, у бік саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ — уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, — вискакує розкошланий господар по тривозі. Звичайно, після цього нововведення навіть ті, кого раніше й не приманював Ягорів садок, тепер не минали нагоди потрясти кущі — цілу ніч дзвінок у хаті не змовкав. Довелося відмовитись старому від своєї раціоналізації. Те ж саме і з Івановою лавкою.

    Зараз лавка вільна, — чи не тому й вільна, що господаря в хаті нема, що нікому вискакувати та полохати? Сама наче запрошує: сядь, студенте, відпочинь після трудів праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.

    Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з’явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.

    Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок.

    — Ловко ж ти вмостився, — подає Вірунька голос із вікна. — І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще. Дітей мені побудиш.

    — Мовчу. Співати заборонено. А думати?

    — Нагнала якась уже думок?

    — Ні, думки мої іншого характеру.

    — Якого ж саме, коли не секрет?

    — Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?

    — Об’яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби». в розумінні класичної тобто. Здорово?

    Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається — пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі..» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом — у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза — таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні. А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему. І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать.

    — Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки. Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк. З якоїсь, може, позаземної цивілізації. Озиваються, стукають у двері.

    — Ще їх нам не вистачало. Хоч це ти, мабуть, вигадав.

    — Вірунько, а що тобі собор наш говорить?

    — Отой облуплений? Не чула, щоб він говорив.

    — А ти вслухайся. Не так вухами, як душею.

    — Моїй душі є до кого дослухатися: Івана оце знову вві сні бачила. Наче дно ковша прогоріло! Тільки підняли його, а дно — хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мій горить, залізо горить, а Іван стоїть, ні з місця. Я йому гукаю, щоб тікав, а догукнути не можу, наче горло мені забили доломіти та магнезити. Згориш, Іване, кричу, рятуйся ж! Від скрику свого й прокинулась. До чого б цей сон?

    — Факіром Іван повернеться, йогом. Босий по розпеченім шлаку ходитиме.

    — І нащо я його туди пустила? Ніколи більше самого не відпущу. На край світу посилатимуть, і я з ним. Бо так і життя зійде.

    Смуток розлуки в голосі Віруньки, спрага чекання. Весь світ для неї повитий Іваном. Витворила собі його культ, та так, що нікому й розвінчати не вдасться. В інших чвари бувають та бійки, по судах та комітетах бігають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й діти школярчата, а вона все викрасовується перед своїм Іваном, як дівчина. Щоразу біжить у заводський парк, коли він там чергує з дружинниками. Можна подумати, що з ревнощів бігає за Іваном назирці, а вона себе ревнивою не вважає: просто очам любо дивитись, як Іван у парку із червоною пов’язкою на рукаві, суворий, безстрашний, веде свій заводський патруль! Хміль миттю проходить у п’янюг, коли забачать Івана Баглая, різні вишкребки в кущі сахаються, бо сьогодні чергують мартенівці, то ж он рудий Іван із своїми дружинниками йде. Дарма що рудим називають, а серце в нього ніжне, справедливе, за те й покохала. Іноді і вночі кинеться, наче таксі біля двору загуло, фари сяйнули. Приїхав! Аж ні, то просто плавку дають. Для кого рудий та дикий, а Вірунька ніяк не шкодує, що обрала саме його, просто не може приховати гордощів, коли на заводі мова заходить про Івана: такий майстер сталеваріння! Віртуоз своєї справи. І ніяких тріщин у душі: який у житті, такий і на роботі — гарячий, нестримний, звідси і вміння, сталеварський талант. Я, каже, тільки до печі підходжу і вже грудьми чую, що там і як! Для Віруньки він перший серед усіх чародійник печей, недаремно саме на ньому зупинилися, коли заводських відбирали в Індію. І хоч не дивина тепер на седищах почути: той на Асуані, той в Афганістані, однак Віруньці здається, що тільки її Іванові випала така честь — українських металургів десь аж у Бхілаї представляти, в тому жаркому штаті Мадх’я-Прадеш.

    — Буде ж сюрприз: приїде братуха, а собору нема.

    Олесь Гончар роман Собор скорочено.

    У жодній енциклопедії світу не знайти нам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Живуть там здебільшого праведні люди, роботяги, металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни. З одного краю села сага блищить, з другого – облуплений собор біліє. Старовинний, козацький.

    Повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор. Віки промовляють до нього. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитися.

    Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Крім нього є ще Баглай-старший, що за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, а з певного часу відомий більше, як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. Зійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу. Вірунька – кругловида, повноплеча, розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, хоча на роботі їй доводиться нелегко, у тій гуркотняві шахтового двору, де вона не перший рік висиджує зміни в кабіні свого крана. У цеху її називають ас машиніст.

    Садки стоять безшелесні, крізь них Микола час від часу дослухається до подвір’я Ягора Катратого. Той вийшов на пенсію, знайшов інший промисел – влаштувався бакенщиком на Дніпрі. Завелися в діда снасті риболовецькі, завелися знайомства з рибінспекторами. Приїхала до Ягора племінниця, красуня, Єлькою зветься. Однак нікому поки що не вдалося познайомитися з нею. Сама суворість та неприступність.

    Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике. Невже знесуть. Ох, важко буде встояти йому. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?

    Шаленіють зенітки. Сили війни зчепилися на переправах, Дніпро кипить, береги здригаються від бомбових ударів.

    Солдат саме пробігав мимо окопа, почув писк і зупинився над окопом, над породіллею. І дитя її новонароджене вперше побачило світ. Так з’явився на світ ще один Баглай, нащадок металургів – Микола.

    Здружився Микола з Олексою-механіком, захоплюють на цілий день материн стіл, розкладають креслення та все щось метикують.

    Щоранку, пробігаючи для зарядки декілька кіл, Микола постійно проходив мимо Ягорового двору, виглядаючи дівчину. А сам, стоячи на подвір’ї серед малечі, не помічає, як двоє дівочих очей потайки стежать за ним з гущавини Ягорових джунглів.

    Цей старовинний собор ще козацьких часів був від Єльки (Чечіль) в дитинстві захований обрієм Вовчугів, ніколи не було його видно повністю. Єлька виростала при фермі. Батька не знала зовсім, нібито прижито її було від солдата безіменного. Мати працювала на фермі, свинаркою. Одного дня з’явився на фермі приїжджий агітатор. Запрошує дівчат ввечері до клубу, де він читатиме лекцію про кохання. Єльці здалося, що насамперед її це запрошення стосувалося. Очі мав якісь водянисті, а так нічого: молодий, непоганий собою, симпатичний.

    Клуб у Вовчугах маленький, тісний. Після лекції лектор провів Єльку до двору, спробував її обійняти, грубо, негарно. Вона його відштовхнула: «Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших».

    Відтоді більше його не бачила. Їй хотілося кохання, але ж хіба це було воно, оте повите таїною, всемогутнє почуття?

    Знала, що подобалася одному з механізаторів, але восени його забрали в армію. Проводжала – красень був, а зараз пише, що погладшав. Уявила гладким, самовдоволеним – і цей образ уже не торкав її душі.

    Незабаром змінили їхнього завфермою. Прислали молодшого, завзятого, з іншої бригади. А що раніше був бригадиром, то так серед дівчат і зосталося йому ім’я: бригадир.

    До Єльки бригадир ставився з явною доброзичливістю: зовсім юна доярка, треба ж підтримати. Дуже боявся, правда, своєї ревнивої Варки. Вона не раз прибігала на ферму, тіпаючись від підозр, шпигувала, вистежувала. Навесні Єльку спіткало тяжке горе: матір у глинищі привалило. Осталась дівчина круглою сиротою. На похорон приїздив дядько Ягор, материн брат. Школу довелося кинути, бо мусила дбати про себе сама.

    Якось цілим гуртом поїхали до міста одержувати комбікорм. Склад був якраз у тому козацькому соборі. Кладовщик з’явився аж підвечір, будучи під чаркою. Довелося біля собору й заночувати. Єльчині подруги гуртом пішли ночувати до землячки Вірки. А вона до дядька Ягора, але хвіртка була наглухо зачинена, довелося повертатися до машини. Бригадир сказав, що зоставляє Єльку стерегти машину, а сам з іншими шоферами подався шукати забігайлівку.

    Собор похмуро плив у хмарах вечірніх. Тужливим чимось чи навіть тривожним віяло від нього.

    Ніч. Став накрапати дощ. Єлька ще глибше забилася під брезент. Бригадир та водій вернулися пізно, принесли оселедців у газеті, пляшку і чорну хлібину. Запросили і Єльку. Пізніше шофера десь не стало, бригадир теж забрався в кузов. Дівчина мала б відігнати його, але не відігнала. Співчував їй, сироті, здається, для неї навіть бажаною була його близькість. Говорив про шахти, куди удвох махнуть, про щастя…

    Ніч ця не принесла ні радості, ні насолоди Єльці. Нічого, крім болю. Вранці був тупий біль, відчуття спустошеності та туги. Шофер якось негарно до неї посміхнувся, він, виявилося, був у кабіні. Потім побачила бригадира, той очі відводить, уникає зустрічі. Саму себе дівчина зараз ненавиділа за хвилинне оте потьмарення, за те, що дала себе ошукати. Бригадир сам носив комбікорм, вона відмовилася. Шоферня з інших машин зачіпала її негарними жартами.

    Першої ж ночі вдома собор їй наснився: стоїть вона сама у соборі, а зі стін вилазять вепрячі голови, живі, ікласті.

    Скрутне настало для Єльки життя. Бригадирова дружина проходу не давала. До клубу не показуйсь – викляне, обкидає багном. Бригадир через якийсь час пробував ще підкотитись, ляща вхопив, та на тому й кінчилась їхня любов. Хоча й зі своєю жити не став, змушений був чкурнути десь із села. Його дружина зовсім після того знесамовитіла, таку славу пустила про Єльку по селу, що й інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Матері своїх синів тепер від неї стерегли. Через півроку бригадир листа прислав, кликав на шахти. На що дівчина сказала, що краще вмерти, ніж їхати до нього.

    Дівчина вирішує їхати назавжди з села. Подалася до міста, щоб зникнути у ньому, загубитися назавжди для односельців.

    Так опинилася вона в дядька по матері, Ягора Катратого на Зачіплянці. Всі тут куми, свати, брати. Ні злодіїв, ні літунів. Дітей тут густо насіяно, і чомусь дітвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучків носять йому. А молодь частіше юртується біля Баглаєвого або ще далі, біля Орляченкового двору. Хлопці такі – мимоволі задивишся. Дядько не любить, коли Єлька задивляється в той бік, доки не прописана, щоб побереглась. Так вона і робить: за двір ні ногою, живе, як і не живе. Єдина дорога відкрита для неї – до Дніпра, до бакена, що його обслуговує дядько. Загадковістю покрите для дівчини його минуле: зовсім підлітком у Махна опинився, затягло розгульне життя; потім все-таки став металургом, був від усього того реабілітований. Але він і сам не любив згадувати гуляйпільську юність.

    Олесь Гончар роман Собор скорочено

    Виходила так, що собору вже ніби й нема. На одному важливому засіданні, де обмірковувалося майбутнє Зачіплянки, все якось не могли знайти місця цьому соборові. Село на цьому засіданні представляв Лобода Володимир Ізотович. Він заявив, що на тому місці доречно будівництво зразкового критого ринку, можна буде відкрити навіть шашличну. Лобода вважався знавцем За чіплянки, її потреб, тому міркування його вислухали з увагою. Володька одразу після одруження встиг отримати квартиру в місті на проспекті, туди ж переманив і батька, хоч той і упирався. А коли невістки не стало, той батько невдовзі опинився в Будинку старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостяку. Цінять його на службі. Побільше б нам, кажуть, таких робітників. От лише Микола-студент ніяк не дійде миру з таким удатним висуванцем, просто терпіти його не може, називає «батькопродавцем».

    Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно, мовби повертається до тієї козацької молодості.

    Де б не опинився Баглай, всюди невидимо була з ним і його юна мадонна. Один раз тільки і бачив її зблизька – біля паркану грядки поливала. Зустрівся з Лободою, той говорить: «…Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра на місці цього собору он яке молодіжне кафе відгрохаю… В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме із списом або козак Мамай сидітиме з бандурою, в шароварах… Що в цьому архітектурного (про собор)? Мотлох історії – і все!» Собор слухав, мовчав.

    Несподівано провідав Зачіплянку голова Єльчиного колгоспу. Запитував у подорожніх про Олену Чечіль. Дівчина заховалася у бур’янах на кладовищі. Голова дійшов до двору Катратого, той відповів, що у домовій книзі така не значиться. Голова почав говорити про колгосп, згадав і про Єльку. Золота, мовляв, була робітниця, та знеславили її. Погомонів та відбув. Дівчина була полущена цими провідинами: не забуто її, Макар Мусійович все-таки поцікавився її долею. Якось дядько дав грошей і відпустив до міста у кіно.

    Одного разу на березі Дніпро отаборилася ціла компанія (Ягор, Лобода та інші), ящик пива, відро щойно зварених раків. Єльку товариство зустріло з захватом, посадили, стали пригощати. Всі перед нею так і стеляться. Катратий був похмурий, причиною став прихід квартальної, яка сказала: або прописуй, або….

    Вкрадено таблицю з собору. Це обурило навіть Віруньку, собор і для неї враз якось ожив. Повернеться її Іван з Індії – порожньо на майдані! Одразу після зміни вирішила зайти до Лободи: собор у його ж підпорядкуванні, над ним Володька начальство. Назвала це беззаконням. Невдовзі вже сиділа в приймальні секретаря обкому.

    Зачіплянку цього дня ніби ґедзі покусали: багато було злих. Люди все юрмилися на майдані соборному. Ромця точив язика на дотепах, що ідея шашличної явно перемагає ідею собору. Микола Баглай не втручався в розмови. Не сподівався він, що доля собору так зачепить його Зачіплянку, собору, який перед цим був ніби в безнадійному забутті і, здавалося, нікого вже не цікавив. Сьогодні люди помітили собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя.

    Читайте так же:  Православные соборы парижа

    Володька Лобода не дуже був наполоханий Віруньчиним наскоком на нього в кабінеті. Щоправда, коли вона виявила оту кляту таблицю за сейфом, стало трохи незручно господареві кабінету.

    Наступного дня був вихідний, і Лобода ще зранку вирішив їхати на Скарбне: відпочине, покупається, а заразом і старого провідає. Та й справу має до нього інтимну: хоче просити благословення на одруження.

    Зосталися позаду корпуси житлового масиву, а десь на обрії знову з’явився собор. Зуміли ж отак поставити. Скільки не їхатимеш, він буде перед тобою. «Але ж красень, стервець. Перед ним просто мізерією себе почуваєш. Наче сміється з тебе… І десь там Єлька… просто скарб, дикий, рідкісний витвір природи. Хай і дикувата… Сам формуватимеш, ще не пізно», — думає Володька.

    Батько його свого часу був одним з найкращих металургів. Всю війну на Уралі метал давав, з ним і Володька починав свою трудову біографію. Виростав Володька під девізом: людина – найцінніший у світі капітал.

    Лобода плавав у Скарбному. Викупався, посвіжів, збадьорився. Син іде провідати батька. Уявляє, як своїм візитом потішить старого. Багатющі городи потягли в плавні, підсобка, як хутір, з коровами, індиками, качками, плантації виноградників. Самі пенсіонери все це і доглядають. Рай, не життя! Батька ніде не було видно. Син вирішив подивитися батькову келію – палата чиста, світла, фіранка біленька, дві тумбочки, два ліжка. Все нагадувало санаторій, тільки затхлість якась усюди, дух старості. З усього було видно, що директор з повагою ставиться до Ізота. Хвалив, давав найкращу характеристику. Нарешті з’явився й батько – козарлюга з могутньою чоластою головою в розкудланій сивині. Патріарх! Король! Син просто замилувався старим, дужим, гордовитим кроком його. Але батько наче не впізнав його. Глянув очима здивовано-недобрими, налитими кров’ю. Сказав: «Хіба в мене є син? Були сини! Один – під Кривим Рогом, другий – у Берліні… більше нема».

    — Тату, — звернувся Володька.

    — Був тато! Доки на руках тебе носив. А зараз який тато? Нема його. Нахлібник держави! У приют його! .. Старцюга бездітний, а не тато.

    Сцена була жахлива. Якби можна було впасти отут до ніг батькові, дитиною малою стати… Хай би до крові відшмагав, крізь біль прийшло прощення. Хотів крикнути, заперечити, але батько цитькнув і знову дав волю своїм громам-блискавицям. Наскрізною бритвою продзвеніло в повітрі: «Батькопродавець!»

    «Не батько я більше тобі. Геть із моїх очей!» — і жест вольовий, виганяючий. «Жест прокляття!» — подумав Лобода-син, втираючи рясний піт, уже опинившись за ворітьми.

    Юнак-архітектор сидить за кермом, веде машину; воєнком із дружиною на задньому сидінні. Не один рік він уже в оцих краях. Вивчив сина на архітектора – працює тепер в іншому місті, але щоліта приїздить батьків провідати. Сином воєнком задоволений – хлопець просто закоханий у мистецтво.

    Але зараз невеселий сидить син за кермом. Його засмутило те, що почув від свого товариша: нібито над козацьким собором піднято сокиру браконьєра, самочинно вночі табличку знято. Мати говорить, що всього не врятуєш. На це син відповів: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо». Батько нарешті запропонував: завтра піде до когось із начальства, скаже свою думку про собор.

    Що правда є на світі, Зачіплянка ще раз переконалася: з’явилася таблиця на соборі. Як зникла загадково, так і повернулася. Лободу викликали до секретаря обкому. Той сказав, що собор – це витвір мистецтва, не нам він належить, не нам його і зносити. З тим і покінчили. Довелося таблицю повертати на місце.

    Одного дня з’явився на подвір’ї Катратого дільничий міліціонер. Прийшов він, коли саме й Лобода був тут, став уточнювати, хто вона є, ця Олена Чечіль. Але Лобода сказав, щоб облишили дівчину, вона під надійним наглядом, життєва її стежка скоро визначиться. Дільничий відкозиряв чемно, однак Єльку візит його пригнітив. Наступного дня відбулася в неї ще одна важлива розмова – з бабою Шпачихою, яка почала говорити про Лободу. Що він ніколи й пальцем її не торкне, за холодну воду не дасть взятися, на руках носитиме.

    Ягор теж розпочав розмову про Лободу, що дбати буде про неї, захищати. Говорячи це, дивився вбік, видно почувався зніяковіло, проте в голосі була турбота, родинна довірливість.

    Візит міліціонера для Єльки мав і позитивний момент: відчула, що може тепер виходити з двору на вулицю. Надвечір пішла аж до собору, мала надію, що зустріне студента Баглая. Але побачила, як він з рюкзаком на спині подався до автобуса.

    Вірунька Баглаєва ще застала на Зачіплянці той час, коли вранці селища будилися гудками заводів. Не балувало її життя. Одразу після війни мати санітаркою працювала при колгоспній амбулаторії. Як побралися з Іваном, тоді тільки й зазнала Вірунька людського щастя після тяжких літ недоїдань, трудоднів копійчаних, сирітства…

    Дівчата називали Івана рудим, а Віруньку в ньому з першої зустрічі звабило все: і затятість у роботі, і усмішка щира, відкрита. Дружно з Іваном живуть, душа в душу. Коли від’їздив, уся вулиця вийшла його проводжати в Індію. Сусідкою у них була Леся-фронтовичка. Найближча подруга оця Леся Хомівна Віруньці, у неї з фронту півлиця в шрамі червоному. Але людина справжня, людина-кристал.

    Навіть уві сні чула Єлька на душі тягар якоїсь тривожності. Другого дня надвечір Катратий обходив зачіплянські двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Але люди відмовлялися («Це щоб із вашими юшкоїдами за одним столом?»)

    Побував Ягор і в Орляченків, тоді Ромця став малювати подію голосно, щоб і в сусідніх дворах чули, — буде вершитись новий, цілком у сучасному дусі обряд заручин. Шкодував лише, що Миколи не буде при цьому: другий день на змаганнях веслярів.

    Єлька спала весь день. А коли прокинулася, то під грушею на столі стояв великий букет, і жінки метушливо розставляли посуд. До дівчини дійшло, що то затівається. Хотіла бігти на ферму, назад, там краще!

    Дядько говорить, що як помре, то важко їй буде одній у житті.

    Безмежна до всього байдужість налягла на Єльку. А коли сіли під грушею до вечірнього столу, то і Єлька сиділа між ними перед букетом побризканих бабами холодних троянд.

    Лобода Володимир Ізотович сидів поруч неї. Йому лестило, що з часом ця врода належатиме йому. Понурі якісь були ці заручини. Без балачок вечеряють люди. Лобода відчув настрій мас, попросив Ромцю організувати «музику». Єлька сиділа і сусіда ніби не помічала, спрямувавши стужений погляд у простір.

    Через деякий час з’явився парубок і сказав Єльці, що її чекають. У двір зайшов Микола, Єлька підвелася, вони вдвох вийшли з двору.

    Лобода побрів у садок. Прийшов чоловік з баяном, лунали пісні, а про ту пару, що відлучилася, ніби забули. Люди повеселішали. Давно так не гуляла Зачіплянка. Людей радувало, що все так обернулося. Насамкінець Шпачиха впряглася в тачку, бо треба ж було вшанувати господаря, повезти його купатися.

    Молоді довго гуляли понад Дніпром. Микола сказав, що вони деякий час не побачаться, бо має їхати на село з інститутськими допомагати колгоспникам на хлібозбиранні – у якісь Вовчуги. Єлька, почувши назву, злякалася.

    Мов на святу, на мадонну, дивився Баглай на дівчину. А в її очах раптом зринуло щось прощальне, безповоротне. Підійшов автобус, Микола від’їхав, а вона стала сумна та дивилася ніби востаннє.

    Цілий день відсипався Катратий, мов парубок після ночі молодості. Пригадав, як підлітком підхопило його гуляйпільським вітром, про зустріч з Махном. Одного разу вони зустріли Яворницького, який шукав зброю для запорізького музею. Розповів він і про собор, що його збудували козаки на знак прощання зі зброєю, з Січчю.

    Степи… Вантажать студенти зерно. Напарник Баглаїв, Геннадій, з факультету обробки металу, крізь окуляри не дуже добачає собор та й мало ним цікавиться. Йому в цій споруді вбачається щось малооригінальне. На це Микола говорить, що «собор – це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне матеріалізуватись, і тут це сталося колись». «…Можна прожити і без сорому, і без пісні… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?».

    Єльчина поведінка біля автобуса не переставала дивувати Миколу. Як і сам розвиток почуття. За неї він ладен був воювати все життя, як за Єлену ахейці воювали з Троєю. Одного не знав Баглай: після того як попрощалися вони коло автобуса, не повернулася Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали, недобрі думки закрадалися в голову…

    Не віриться Івану Баглаю, що вже вдома. Впорався зі справами і тепер чекає на Віруньку, — вона ще затрималася в цеху. Вирішив випити пива, до нього підійшов Лобода. Тряс Івана в обіймах, все таки ровесник та кум. Коли запитав у нього про батька, Володька відповів: «В Будинку металурга розкошує старий…». Іван задумався, як це можна рідного батька відправити на казенний харч. Володька пожалівся на брата Миколу, що поперек дороги став, на Віруньку, яка жалілася на нього через собор. Іван відповів (про собор): «А кому він заважає? Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал та мечеті різні. Я, коли їхні дива оглядав, і наш не раз мені згадувався… Були і в нас майстри».

    Іван і Вірунька вирішили не вважати його більше кумом. Пішли до головного причалу.

    Білий метал сонця над містом. Будинок заводоуправління і брама заводська. Махновські коні колись іржали біля цієї брами. Кликав Махно металургів до себе, по степах гуляти. Відчинилася брама, вийшов з неї представник заводського люду. Вибирає собі коня. Якого за гриву придавить, а той і впаде – жоден не встояв.

    — Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по мені коня…

    І відтоді пішли звідти, із цього заводу, гуляти по Вкраїні бронепоїзди.

    Зранку того дня Єлька браму заводську розглядала.

    — Прийміть! На найтяжчу роботу! .. Документів у мене нема…

    — У нас, дівчино, 25 тисяч робітників. І жодного щоб просто з вулиці…

    Присоромлена, дівчина пішла. Думала про те, що може вже сьогодні її ганьбитимуть перед коханим, там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою.

    Надала вона ходи, на зупинці вскочила в якийсь автобус, у перший-ліпший. Кондукторка оголосила, що він іде на Скарбне.

    У будні дні наїзду на Скарбне немає. Ночами тіні минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спілкується нічний рибалка Лобода Ізот. Багато про що передумає Ізот Іванович, сидячи тут…

    Під обід уже бралося, коли якась дівчина виринула на стежці, попрямувала до лісу. Він її окликнув, спитав – відкіля і куди. Як блудниця, збайдужена, відкинута всіма, стояла Єлька перед ним. Здається, ніколи не дивилася в такі мудрі і людяні очі, що, може, просвітлені власним болем, гіркотою самотності. Почувала Єлька, як помітно відтає в ній крига озлобленості. Проти себе і проти всіх, як поволі поверталася вона до чогось людського.

    Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишніх металургів, для самотніх людей.

    — А хіба у вас… Ні синів хіба, ні дочок? – спитала Єлька і зрозуміла, що не слід було запитувати про це.

    Старий чоловік заплакав. Дівчина ладна була закричати – немає нічого страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні.

    Старому стало ніяково, що виявив таку слабкість; знову, як і перше, добрими заспокоєними очима глянув на Єльку.

    Підвівся і, звелівши йти за ним, повів у свою райську обитель.

    Один із заводів скинув брудні отруєні води в Дніпро, і риба подохла. Приїздила комісія з центру. У зв’язку з цим згадали про оригінальну систему очищувачів, що її запропонували заводський механік Олекса Артеменко та студент металургійного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з раціоналізаторами.

    Добирався Баглай до міста на попутках. Їхав з радісним передчуттям зустрічі з Єлькою, з Зачіплянкою і з тими людьми, які стануть його спільниками у боротьбі за незабруднене небо рідного краю.

    На Веселій (вулиця) діти з радістю зустрічали свого улюбленця. Соняхи вже цвіли, аж тут Микола згадав, що сьогодні день його народження.

    Мати пирога з вишнями спекла. Іван з дружиною та друзями поїхали на Скарбне, сказали, щоб Микола доганяв. Запитав у матері про невісточку, у відповідь почув, що вона зникла. Мати дала вмитися синові, дивилася на нього: такий виріс красень, очі так і б’ють блакиттю з-під чорних брів. Пообідавши, пішов до Орлянченка.

    Зіграли в шахи, незабаром прийшов і Олекса, сказав: «Наша бере. Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться…».

    Микола пропонує їхати на Скарбне, Орляченко відмовився, а Олекса зголосився: його ж мотоциклом незабаром вони й помчались туди.

    Почалася нова смуга в Єльчиному житті. І сталося це завдяки турботі старого металурга, діда Нечуйвітра, як його всі тут величають. Ізот Іванович сам привів Єльку до директора, і що документів у неї не було, це його не збентежило. Наступного дня Єлька вже ходила в їдальні з білою мережаною коронкою над чолом.

    Єльці тут воля. Поробила своє, і хочеш – читай, хочеш – іди собі в ліс. Відчула себе тут невимушено, відчула свою незайвість.

    У суботу, коли в лісі стає людно та гамірно. Єлька вже поверталася назад, коли на стежці з’явилася постать юнацька. До неї наближався Микола Баглай. Впізнала його, і серце завмерло, а він ішов задуманий, понурий. Коли глянув на неї, ніби не повірив своїм очам. Всі слова радості, щастя й привіту застрягли Баглаєві в горлі. Так і стояли обоє серед цієї німої сліпучості плавнів. Микола запитав, де вона була.

    — Звіт хочеш почути? Ти ж чув уже там. Можу додати!

    І заговорила. Слова були вульгарні, говорила про комбікорм, про раннє кохання, що душа задубіла і не відчуває ніякого болю.

    Було ясно, що вона навмисне на себе набалакує. Микола відповів:

    — Не хочу тебе слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама…

    Так, він був у Вовчугах. І йому про неї відомо все, він чув від людей про її життя – розважне, добре слово чув.

    Невідривно на неї дивився. Святе й зараз. Святе і чисте створіння. Микола пригорнув її до себе, обійняв. Стояли, вмерши в обіймах.

    Кожен мріє хоч раз провести вихідний день поза містом, з ночівлею на Скарбному. Яскріє вогнище на березі між дубами. Там відпочиває товариство: Іван з Вірунькою, Микола з Єлькою та друзі. На голос пісні до них добувається з берега ще один. Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран. Всі шанобливо пригощають його біля вогнища, дякують за Єльку, що допоміг дівчині. Ізот Іванович допалив люльку, і звернувся до Івана, щоб той розповів, як там у світах.

    Іван почав розповідь: «Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, ніж правда.. у Москві, доки збиралися, Мавзолей відвідали, кремлівські оглянули собори… Далі летимо через Гімалаї…» Нарешті дісталися до Індії: місцевість майже пустельна, серед рівнини пальми, і на тлі пальм – він, велетень металургійний. Дешева людська праця в них. Буває механізми стоять, а землю жінки на головах носять… Моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б’є у роботи ми увійшли впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися. Першу плавку нарешті даємо, радіють усі. Ллється небачений у них метал, а мимо нього – просто через цех! – поважки ступають бродячі священні корови… Пройшли, освятили і пішли собі з цеху. Людей посходилося сила-силенна – диво ж, перший мартен… У вільний час ходимо в гості до наших індійських друзів; крім Рангара, маємо й від інших запрошення – дарма, що народ бідний, але гостинний…»

    Посеред протоки човен темніє, а в ньому зсутулена постать: дід Нечуйвітер, старий металург, пильнує. По документах Лобода Ізот, а тут став Нечуйвітром – гроза браконьєрів, громадський доглядач Скарбного. У Будинку металургів не одному недужому допоміг, знає, де які трави та корінці знайти.

    Там, де незвичний заблукав би, він і вночі дорогу знайде, хоч із зав’язаними очима. Там, де під час окупації було вирубано частину дубів, тепер насадили молодий дубняк. Дід власноруч написав і поставив там табличку: «Хто посадить дерево – того і внуки згадають. Хто зламає – того й діти проклянуть…». Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу, приїздять і такі, як оце Баглаєве товариство, славні, дорогі йому люди. Всі, хто буває на Скарбному, діляться для нього на майстрів і браконьєрів («Той мурує, той руйнує…»). До останніх причисляє і сина свого. І як же воно вийшло так, що трудяга невсипущий викохав браконьєра. Докотилася до Ізота чутка, нібито син його скоро має піти на підвищення. Буває, що такі далеко йдуть…

    Весло вислизнуло у воду, а все – як раніш… Окликнули його – не відгукнувся. І далі човен поплив, вільно, без весла. Назустріч синові пливе старий металург, назустріч місту, заводам, назустріч тим, ніколи не згасаючим, чорним соборам свого життя. До берегів незнаних, в останню, найтаємничішу подорож, з якої ще не вертався ніхто.

    Ця компанія була з тих, хто виходить з ресторану останніми, серед них була і перша дружина Володьки Лободи – Жанна. Вони сіли в машину і поїхали у степ. Вирішили їхати до собору, замолити гріхи. Компанія ввалилася до собору. Жанна затряслася у твісті, почалася оргія.

    Єлька з Миколою цієї ночі допізна блукали коло Радути. На похороні Нечуйвітра побачилася Єлька з дядьком Ягором, порозумілись, пообіцяли провідати і ось провідала.

    Поверталися з Радути, коли вже все село спало, і лише коли опинилися неподалік собору, вдарив з відчинених навстіж дверей отой джаз і вереск дикої оргії. «Зажди», — сказав Микола, — а сам в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало його душу, його прекрасну поему…

    Єлька побачила, як вилітають із собору якісь патлаті первісні істоти, чула брудну лайку, навпроти Миколи з фінкою в руці осадисто стояла на порозі чорна смерть. Єлька щосили закричала. До Зачіплянки. Микола вже лежав на порозі собору. Єльчин крик підняв на ноги все село. До ранку ніхто не заснув. Відправивши Миколу з каретою швидкої допомоги, зачіплянці не розходилися: наглядаючи затриманих, ще деякий час юрмилися гуртом коло собору.

    Жде Зачіплянка свого Баглая. Матір збирає ягоди синові на пиріг. Юні Миколині друзі в приймальний день несуть йому передачі до лікарні. Часом приходить сумовита Єлька.

    Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидіти на своїй історичній лавці Іван та Вірунька.

    Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.

    Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни…

    Все він бачить і бачив. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.